Я дивлюся на свої руки. Вони дивні. Навіть зараз, коли я вже рік не тримала в руках швабру вони не повертаються до колишнього вигляду. Порепана шкіра, вузлуваті суглоби й нігті, які, здається, назавжди увібрали в себе запах хлорки та італійського мила. Ці руки — мій паспорт, мій літопис тринадцяти років у Неаполі та Римі.

Мені п’ятдесят. В Італії кажуть, що в цьому віці жінка тільки починає розквітати. Але я відчуваю себе старою вербою, яку пересадили назад у рідний ґрунт, а вона не приживається. Коріння засохло там, за тисячі кілометрів, у телефонних розмовах по неділях.

Минулого вівторка я поїхала в місто до Насті. Без попередження — знала, що вона знову знайде причину не бачитися. Я стояла під дверима трикімнатної квартири в центрі, за яку віддала тринадцять років свого життя. Кожен метр цієї площі — це недоспана ніч, кожен корінь плитки — це приниження від синьйори Ассунти, кожна завіса — це моя відсутність на її випускному, на її першому побаченні, на її весіллі.

Двері відчинилися. Настя стояла в шовковому халаті, красива, випещена. Моя донька. — Мамо? Ти що тут робиш? — її голос був холодним, як лід у морозилці. — Зайшла провідати… Ось, пиріжків напекла, як ти любила колись. З вишнями. Вона відступила, даючи мені пройти, але не обійняла. Я йшла по дорогому ламінату і почувалася чужою. У квартирі пахло дорогою парфумерією та кавою, а не моїми пиріжками.

— Гарно у тебе, Настю. Ремонт ще як новий, — сказала я, намагаючись зачепитися хоч за якусь розмову. — Звісно, новий. Я ж за ним стежу. Це ж єдине, що ти мені залишила, правда? — вона повернулася до мене, і в її очах спалахнув той самий вогник, якого я боялася найбільше. — Настю, навіщо ти так? Я ж для тебе… я ж хотіла, щоб ти людиною була, щоб не як я — по наймах… — Людиною? — вона раптом підвищила голос. — Ти думаєш, людина — це той, хто має три кімнати в центрі? Мамо, мені було десять! Десять років! Знаєш, що я хотіла тоді? Не нові кросівки з блискітками, які ти прислала в коробці, а щоб ти просто заплела мені коси на перше вересня. А мене заплітала бабця, і в неї завжди руки тремтіли, і виходило криво. Всі дівчата були з мамами, а я — з коробкою делікатесів. Ти присилала мені пармезан, а я хотіла твого борщу!

Я сіла на край дивана, стискаючи пакет із пиріжками. Сльози запекли в очах. — Я працювала, Настю. Я не гуляла. Я кожне євро відкладала. Ти ж знаєш, як ми жили в селі до того… Дах протікав, цукерки по святах… — Краще б дах протікав, але ти була поруч! — відрізала вона. — Ти купила собі спокійну совість цією квартирою. Ти думала: «Ось дам їй гроші, і вона мене любитиме». А любов не так працює. Я дивлюся на тебе і бачу чужу жінку, яка привозить передачі автобусом. Ти для мене — банкомат, який раптом перестав видавати гроші й вимагає почуттів.

Я пішла звідти через десять хвилин. Пиріжки залишилися на скляному столі — самотні й непотрібні в цьому «музеї материнської жертви».

Повернувшись у село, в мамину хату, я довго не могла заснути. Перед очима пливли картини з минулого. Неаполь. Спека така, що здається, асфальт плавиться. Я мию підлогу в синьйора Паоло. Йому дев’яносто, він не впізнає власних дітей, але завжди кричить на мене, якщо я ставлю чашку не так. Я ковтаю сльози, бо в кишені лежить фотографія десятирічної Насті, де вона в новому пальті, яке я прислала. На фото вона не посміхається.

Я пам’ятаю, як економила на їжі. Купувала вцінену пасту, варила її з одним помідором. А потім ішла в магазин і купувала Насті найкращий телефон, щоб вона могла мені дзвонити. А вона дзвонила все рідше. «Мам, мені неколи, я з дівчатами», «Мам, скинь грошей на репетитора». І я скидала. Я думала, що це і є міст між нами. Грошовий міст. А виявилося — це прірва.

Коли торік не стало мами, я не встигла на похорон. Поки робила документи, поки шукала заміну на роботі… Настя мені цього теж не пробачила. — Бабця помирала, гукаючи тебе, — сказала вона мені тоді по телефону. — А ти приїхала, коли вже все прибрали й поминальний обід з’їли. Ти навіть смерть пропустила заради своїх євро.

Життя в селі після галасливої Італії здавалося мені похованням заживо. Тиша тиснула на вуха. Але одного дня до мого паркану підійшов Іван. Наш сусід, вдівець. Його жінка померла від раку три роки тому, діти роз’їхалися.

— Ганно, у вас хвіртка скрипить так, що в мене пси на подвір’ї виють, — посміхнувся він, тримаючи в руках скриньку з інструментами. — Давайте підладнаю. Він працював мовчки, спокійно. А потім ми пили чай на веранді. Вперше за довгі роки я розмовляла з кимось не про ліки, не про тиск синьйорів і не про курс валют. — Важко вам, Ганно? — запитав він раптом, дивлячись мені в очі. — Важко, Іване. Серце болить. Настя… вона мене бачити не хоче. Каже, я її зрадила. — Діти — вони такі… Вони бачать лише те, що їм не дали. А те, чим пожертвували, вони зрозуміють лише тоді, коли самі на вашому місці опиняться. А ви не карайте себе. Ви ж не від хорошого життя поїхали. Ви життя їй дали, а далі — то вже її вибір.

Іван почав заходити частіше. То дров наколоти, то криницю почистити. З ним було легко. Він пахне деревом, тютюном і спокоєм. Одного вечора він просто сказав: — Ганно, чого ми поодинці киснемо? Мені вже не двадцять, і тобі теж. Давай разом жити. Будемо одне одному спини терти, кашу варити. Ти жінка гарна, роботяща, а мені самотність уже поперек горла стоїть.

У мене в грудях вперше за довгий час щось потеплішало. Невже я маю право? Просто жити? Не бути «баданте», не бути «мамою-банкоматом», а бути просто Ганною, про яку хтось піклується?

Радість тривала рівно до наступного дзвінка доньки. Я мала необережність розповісти їй про Івана. Хотіла поділитися… — Ти що, здуріла на старість років? — вереск Насті в трубці був таким гучним, що я відсунула телефон від вуха. — Який Іван? Ти хочеш, щоб над нами все село сміялося? «Італійка приїхала і першого ліпшого в хату затягла». Тобі мало того, що ти моє дитинство зруйнувала, тепер хочеш моє ім’я соромом покрити? — Настю, до чого тут сором? Іван — добра людина, вдівець… Мені важко одній, хата велика, город… — Слухай сюди, — голос доньки став холодним і сталевим. — Якщо ти зійдешся з цим мужиком — забудь моє ім’я. Я до тебе більше не приїду, і ти до мене не потикайся. Я не хочу бачити цього «вітчима» на порозі своєї квартири. Вибирай: або він, або я.

Я сиділа на табуретці й дивилася в темне вікно. Вибирай. Знову вибирай. Тринадцять років тому я вибирала між бідністю і заробітками. Вибрала заробітки — втратила доньку. Тепер я маю вибирати між самотністю і чоловіком. Якщо виберу чоловіка — втрачу доньку остаточно.

Але хіба я її вже не втратила?

Наступного дня Іван прийшов з квітами. Простими польовими ромашками. — Що з тобою, Ганно? Ти наче з хреста знята. Я розповіла йому все. Про ультиматум, про її слова, про «сором на все село». Іван мовчав довго. Потім зітхнув. — Знаєш, Ганно… Я не хочу бути причиною вашої сварки. Якщо вона так каже — то нехай. Я відступлю. Але ти подумай: вона живе своїм життям. У неї є квартира, робота, друзі. Вона молода. А ти? Ти знову хочеш покласти своє життя на вівтар її забаганок? Вона не любить тебе зараз — і не полюбить більше, якщо ти залишишся одна. Вона просто хоче мати над тобою владу, бо вважає, що ти їй винна за те дитинство.

Ці слова влучили в саму ціль. Я згадала свою останню поїздку до неї. Вона навіть не запропонувала мені залишитися на ніч. Вона дивилася на годинник, чекаючи, коли я піду на вокзал. Вона взяла ключі від квартири, але викинула ключі від мого серця.

Я дивлюся на свої порепані руки. Я віддала їй найкращі роки. Я віддала їй своє здоров’я. Я дала їй старт, про який сама й мріяти не могла. І що я отримала натомість? Безкінечне почуття провини, яке вона дбайливо вирощує в мені щодня.

«Подивлюся я, якою ти будеш матір’ю!» — крикнула я їй одного разу в розпачі. «Я взагалі народжувати не буду, щоб не ламати нікому життя, як ти мені», — відповіла вона.

Ці слова звучать у моїй голові як вирок.

Сьогодні неділя. В Італії зараз час «пранзо» — сімейного обіду. Там родина збирається за великим столом, кричить, сміється, п’є вино. Там мати — це центр всесвіту. А я стою на своєму городі в українському селі. Поруч зі мною Іван копає картоплю. Я не дала йому відповіді, але я дозволила йому залишитися.

Настя не дзвонить уже два тижні. Я знаю, вона чекає, що я приповзу на колінах, покину Івана і знову стану тією зручною, винуватою жінкою, яка лише шле гроші й мовчить.

Але вчора я вперше за тринадцять років пішла в перукарню. Не щоб «не соромно було перед італійцями», а для себе. Я купила собі нову сукню — не практичну, чорну, як зазвичай, а синю, під колір моїх очей, які виявилися ще зовсім не вицвілими від сліз.

Чи маю я право на щастя? Чи маю я право перестати бути жертвою? Настя каже, що я проміняла її на стіни. Можливо. Але тепер вона намагається замурувати мене в цих стінах живцем, забороняючи дихати.

Я ще не знаю, чим закінчиться ця історія. Чи прийде Настя до моєї хати, коли їй знадобиться допомога? Чи зможе вона колись побачити в мені не «італійку», а просто жінку, яка втомилася бути самотньою?

Я піднімаю голову і дивлюся на небо. Воно таке ж велике, як над Римом. Тільки повітря тут інше. Повітря, яким я нарешті починаю дихати на повні груди, навіть якщо ціна цього подиху — остаточне прощання з ілюзією материнської любові, яку я так довго і марно намагалася купити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.