Минулого року на Великдень моя рідна сестра Олеся востаннє приїжджала до батьків, бо потім всі сиділи вдома і вона з чоловіком не хотіли приїжджати зі столиці, говорила, що хвилюється за батьків.
Олеся моя заміжня, живе в столиці зі своїм чоловіком та донькою. Я теж заміж вийшла давно, але з чоловіком і синами так і залишилися ми жити в селі, хоча в окремому будинку мого чоловіка.
На той Великдень мама наша трохи хвилювалася, хоч би Олесі вдалося приїхати з Києва. Наготувала купу смаколиків, напекла пасок і пирогів, тупцювала не один день, дуже старалася для сім’ї моєї сестри.
Коли машина Олесі зупинилася біля нашого подвір’я, тато з мамою, наче помолодшали за декілька хвилин. Такі щасливі тато й мама відразу стали крутитися біля доньки, тато, забувши про проблеми з спиною, розвантажує важкі сумки, які привезли з міста. Про мене й дітей вже забули, наче немає поряд нас.
Олеся викладала гостинці, а мама все не втомлювалася нахвалювати її, яка ж вона добра господиня і хороша донька, що не забула про батьків.
За великоднім столом всі розмови були лише про сестру Олесю та онучку, її доньку. Батько дав доньці Олесі 500 гривень, а моїм синам лише по 100.
Олеся в нас в селі гостювала три дні, батьки не вгавали, лише й біля неї крутилися. А потім Олеся поїхала.
Наступного дня, після того, як Олеся поїхала в столицю, мама стала мені постійно телефонувати, щоб мій чоловік шукав трактор, бо потрібно орати город, скоро саджати картоплю треба, а тато з мамою ніколи самі на своєму городі без нас не роблять, говорять, що старі, важко їм. Тато просив, щоб чоловік прийшов з нашим сином і дістав картоплю з погреба. І все почалося, як завжди.
Відмовити моїй батькам у допомозі ми не можемо, ми завжди їм допомагали, але вони сприймають все, як належне. Сестра теж могла допомогти дістати картоплю, поки в батьків гостювала, але мама в житті такого Олесю й зятя не попросить, вона звикла, що це ми маєм робити.
Відтоді Олеся не приїжджала жодного разу до нас, а всю роботу для стареньких батьків робили ми з чоловіком. Скоро знову Великдень, вже близько весна, а в мами тільки й мови, що про мою сестру, так чекає, що вона вже приїде з сім’єю.
А мені сумно від того, що, як працювати – то зі мною, а як святкувати – то з сестрою. Хоча батьків доглядаємо ми, але хату вони, про що вже й сьогодні говорять, залишать нам з сестрою в рівних частинах.
Інколи образа мене не залишає, думаю мене можна зрозуміти. Але що я тут можу зробити?
Фото ілюстративне.
