Нещодавно нашій мамі виповнилося шістдесят, вона чудова жінка – активна і завжди життєрадісна. Зараз вона на пенсії, з своїм теперішнім чоловіком вони разом більше тридцяти років. Він нам не рідний батько, мама прийшла жити до нього з маленькими дітьми. Ми з братом вже виросли, маємо свої сім’ї. З вітчимом ми прожили все своє дитинство і вважали його за батька. У нього теж є син, наш ровесник. Вони ніколи не зустрічалися відтоді, як розлучилися з його матір’ю.
Нашій мамі шістдесят, а вітчим, Ігор Семенович, старший від неї на п’ятнадцять років. Зрозуміло, що вік дається взнаки, Ігор Семенович постійно потребує допомоги – і поприбирати, і випрати речі, і приготувати їжу, йому навіть по квартирі важко ходити. Мама доглядає за ним. Живуть добре, завжди радилися, разом приймали рішення. Так було до останнього часу. Але нещодавно вітчим зробив дещо без нас – свою квартиру, де все зроблено руками нашої мами, він заповідав своєму синові.
Минулого тижня мама прийшла до мене, сиділа розгублена, сумна, а коли чоловік з дитиною пішли на вулицю, то зважилася на розмову. Запитала, чи не прийму я її, якщо раптом що. Я посміялася – невже зібралися розлучатися на старості років? Але все виявилося значно серйозніше, ніж я собі думала. Виявилося, що Ігор Семенович показав їй свіжі документи, які йому доставили. Це був заповіт чи дарча, вона не зрозуміла. Вітчим попросив вибачення за те, що залишає її без дому, але квартиру він вирішив віддати своєму рідному синові.
Звичайно, без даху над головою вона не залишиться – і я, і брат відмінно ладнаємо з мамою і дуже її любимо. Правда, проблеми таки будуть, бо я з чоловіком живу в однокімнатній квартирі, яку ми разом нещодавно придбали, а брат з дружиною і дітьми живе в іншому місті, за двісті кілометрів від нас.
Але мама дуже засмучена, вона вважає, що її зрадили. Вона й гадки не мала, що так вийде. Прожити більше 30 років разом, все ділити і отримати таку нагороду. Коли мама розлучилася з нашим батьком, спочатку жила з нами на знімних квартирах, багато працювала, хотіла накопичити на власне житло. А потім вона зустріла Ігора Семеновича. Чоловік теж був розлучений, житлом забезпечений, тому відразу запропонував нашій мамі разом з нами переїхати до нього.
Все життя мама працювала і вкладала власні кошти в це житло. Я теж вважаю цю квартиру рідною домівкою. Там ми жили з раннього дитинства. Мені і в голову не могло прийти, що вітчим пам’ятає про те сина. Де він зараз? Що за людина? Може, він забезпечений, і йому зовсім не потрібна ця двокімнатна квартира. Вітчим завжди тільки нас вважав своїми дітьми.
Брат сприйняв цю новину теж з великим подивом. Але якщо я змирилася, то він переконує маму піти в суд, відстоювати свої права. А хіба можна щось зробити? І як старенькому вітчиму, якого ми досі любимо і поважаємо, сказати, що він не правий? Може, він відчуває себе в душі винним перед сином, ось він і придумав все це. Не знаю, як вчинити – і маму шкода, і на вітчима образа з’явилася. Адже якщо щось, то мама формально опиниться на вулиці, а вона на це не заслуговує.
Фото ілюстративне – psyhologies.
