Одарка гортала стрічку соцмережі і натрапила на фото, які аж ніяк не очікувала побачити. Її невістка Ліля виклала фото десь на природі в заміському будинку своєї подруги. Жінка відразу покликала і свого сина Тараса, чоловіка тієї самої Лілі. І той теж був злегка збентежений.
Ліля дівчина з міста. Вони з Тарасом вчилися разом, потім одружилися, почали знімати однокімнатну квартиру. А Одарка з області, і все життя прожила в своєму заміському будинку. З квітником, садом і городом. Молодша дочка живе з ними, школу закінчує в цьому році, а син тепер самостійний.
– Він в гуртожитку жив в студентські роки, – розповідає Одарка, – але у вихідні та на канікулах з святами завжди приїжджав. Особливо в гарячу пору. У нас же і город великий, і сад. Руки потрібні. Навесні і восени завжди в селі так: родичі обов’язково приїжджають, щоб посадити картоплю, прибрати картоплю. Та й між цим справ вистачає: копати, сіяти, траву косити, полоти.
Минулого року в квітні на вихідних Одарка зателефонувала синові, поцікавитися: чи варто розраховувати їм на допомогу сина та невістки в городньо-садових клопотах.
– Я приїду, один, – сказав Тарас.
– Я не можу приїхати, – голос Лілі був сумний, – у мене з дитинства непереносимість на багато рослин, на бур’яни, на деякі квіти. Та ще у вас же собака і дві кішки, на цих звірів у мене теж є реакція. І рада б, та я відразу задихатися починаю, швидку доведеться викликати.
– Ну так, значить так, – сказала Одарка, – здоров’я дорожче. Ми без собаки і кішок нікуди: своє господарство. Гаразд, сиди в місті, самі з батьком приїдемо побачитися.
Часто бачитися не виходило. Від курей, кози, городу надовго не поїдеш. Взимку теж турбот вистачало. Ліля передавала з Тарасом привіти, у свекрів не показувалася, адже за станом здоров’я їй не можна. Чоловік приїжджав допомагати батькам один, але регулярно. Його візитам в село молода дружина не перешкоджала. Натомість Тарас привозив додому повні сумки продуктів з саду і з городу.
Ось і в минулі вихідні Тарас приїхав до батьків. Один.
– Так я вдома приберу, – повчала його дружина, – серіал подивлюся, книжку почитаю. Буду сумувати. Якби ти знав, як я хочу з тобою поїхати, повозитися на городі, допомогти твоїм. Але не можна. У нас дівчата полуницю на роботу принесли недавно, я половинку ягідки відкусила, то відразу висип на шкірі з’явився.
– Навіть поплакала, – обурювався Тарас, – і по телефону говорила, сумує, мовляв. Вдома сидить. А вона у Марини, своєї подруги, на дачі нудьгує. В обіймах з котом і собакою, з тарілкою полуниці і пишним різнотрав’ям. Ні, у Марини на дачі її батьки, так що про ревнощі і мови немає. Але навіщо було брехати про непереносимість до сільської місцевості?
– Я просто не хотіла нікого образити відмовою працювати на ділянці, – сказала Ліля, приперта до стінки неспростовними доказами, – ну не люблю я городів. Тараса люблю, але дачу ні. А до Марини їхати можна, бо там я тільки відпочиваю, у її батьків садівник є.
Тарас з дружиною не розмовляє. Спить на кухонному диванчику. Одарка радить синові нерозумну дружину пробачити.
– Тепер подумає тричі, коли захоче сказати неправду, – каже вона синові, – чого в сім’ї не буває. Так, білоручка, але я її за це не звинувачую.
Росла не так, як ти, а сказати, що не хоче працювати побоялася, хоча ніхто б їй і слова не сказав. Зате тепер будемо бачитися частіше, якщо кішки, собака і полуниця їй не страшні. Що вона в тебе робити любить? Книжки читати? Готувати? Ну і нехай приїжджає, буде нам обід готувати.
Фото ілюстративне – ogolosha.