– Так одразу було все зрозуміло, що гроші Мирослава ці не поверне, це марно! – розповідає 35-річна Галина. – Для них 50 тисяч гривень – це ціле багатство. Я і чоловікові говорила – не давай їй ці гроші! А він мені – так я і сам розумію, що не повернуть, але як не дати, мати дуже просила Мирославі допомогти. Добре ще, що розписку з неї взяли. Хоча ось теж – куди зараз з цією розпискою? Гришко хоче звертатися в суд, а його мама просе – тільки не це! Обіцяє віддавати борг Мирослави невеличкими частинами зі своєї пенсії. За скільки часу вона там зможе віддавати я не знаю, можливо, гривень по 500-800 щомісяця, у неї пенсія та невелика. Хоча, я так розумію, вона сподівається, що з неї син останні гроші брати не стане, на це і розраховує, звичайно.
Мирославі, зовиці Галини, старшій сестрі її чоловіка Гришка, майже сорок. Колись вона подавала надії – була чи не найкращою студенткою факультету іноземних мов, вільно говорила на двох мовах, трохи менш вільно – ще на трьох.
Батьки свого часу багато в Мирославу вклали сил та грошей – репетитори, курси, відпочинок, стажування. Навіть в ті часи, коли хороша освіта було умовно кажучи безкоштовною, батьки тоді майже все віддавали доньці.
Важко навіть уявити, в які суми така освіта обійшлося б в наші дні.
Проте, закінчивши навчання у вищому навчальному закладі, Мирослава здивувала всіх – відмовилася від кількох перспективних пропозицій потенційних хороших роботодавців, вийшла заміж зі щирого кохання за сільського хлопця звідкілясь із Вінницької області і поїхала з чоловіком у його село.
– Там вони швиденько народили чотирьох дітей і живуть простим сільським життям! – розповідає Галина. – Роботи немає, грошей вічно теж. Садять картоплю, розводять курей, час від часу намагаються щось робити. Свиней вирощували на продаж, але виявилося, це зовсім не вигідно, робота нелегка, а прибутку дуже мало і потрібно десь дівати те сало й м’ясо. Кроликів в якийсь рік купили – вони у них не велися. Корови були – важка праця з ними, а в селі молоко коштує копійки, адже мало не в кожного корова є, а приймають оптом молоко за копійки підприємці, це зовсім не вигідно їм, за словами матері Мирослави.
Мирослава згодом якимось дивом влаштувалася в школу вчителем англійської мови, працює, зарплату отримує вельми невеличку – власне, це і весь їх сімейний дохід, чоловік має якісь випадкові невеличкі підробітки.
Мати Мирослави, поки працювала, весь час чимось допомагала їм, чим могла. Гроші давала, речі збирала по знайомим для дітей, взуття, канцелярка – там четверо онуків.
Про їхню освіту батьки не особливо переймаються. Діти вчаться у місцевій школі і батьки нічого там собі не думають, ніяких тобі курсів і репетиторів, що були у Мирослави колись.
Старший цього року переходить в 11 клас, на питання – куди далі? – всі знизують плечима.
А рік тому у батька сімейства, чоловіка Мирослави, виникла нова бізнес-ідея – купити старий трактор і працювати в селі: кому город виорати, кому заскородити, а кому картоплю посадити та викопати.
Люди купують землю, будуються, упорядковують ділянки. Кому зорати, кому покосити. Знайомий тракторист із сусіднього району, за чутками, мало не олігархом став.
Проблема тільки в тому, що трактор, навіть старенький, коштує досить великих грошей, яких в родині Мирослави немає зовсім.
– Але зате є небідний брат в столиці! – з сарказмом у голосі розповідає Галина. – Мирослава з матір’ю зайняли Максиму телефон – позич грошей! Трохи там дають батьки чоловіка, не вистачає 50-ти тисяч гривень, позич! Те, що гроші у нас є, вони знали. Гришко не хотів давати, звичайно, але вони ж причепилися, як реп’ях. У підсумку він Мирославі каже – пиши розписку. Мама Гришка ще обурювалася – як так, розписка з рідної сестри. Але добре, що не пішли на поводу у неї, оформили все, як годиться, офіційно.
50 тисяч гривень сестра взяла у брата терміном до Нового року, тут же вони з чоловіком купили трактор, почали працювати, і десь пів місяця все складалося чудово. А потім трактор зламався так, що й поремонтувати годі, ремонт – дорого обійдеться, а продати – копійки дають.
Борг під Новий рік Галині з Рришком ніхто не віддав, і віддавати, мабуть, не збираються – грошей немає. Саме недобре, що Мирослава тепер навіть телефон не бере – сказати братові їй нічого. Просто скидає дзвінки.
– Чоловік каже – напевно, треба просто забути про гроші і все. А я вважаю – нехай віддають! По-хорошому треба йти в суд, і нехай вираховують у зовиці з зарплати, в школі вона у неї є ж. А якщо у Мирослави совісті немає, нехай мати віддає за неї по дві тисячі гривень, а сама сидить на хлібі і воді. Ну так, якось негарно, мати ж вже немолода жінка давно. Але ми тут причому? Нам ці гроші теж не з неба впали. А як з ними по-іншому вчинити?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – depositphotos.
