Я маю двоє дітей: сина та доньку.
Все життя ми старалися з батьком, працювали з ранку до вечора, як могли, щоб наші діти мали все необхідне, не гірше, ніж в людей. Багатою сім’єю ми ніколи не були, але жили в добрі та достатку, для села не погано, не гірше інших дітей.
Мій син, Олег, був спокійним, мовчазним, він все тримав в собі. Валентина була ж дівчиною говіркою, мала гарну вдачу, була красивою і люди тягнулися до неї, вона цікава людина.
З роками, я сама не помітила, як так сталося, я стала більше горнутися до власної доньки своєї, бо дівчинка, моя надія в майбутньому, як тоді я думала. Я завжди знала для себе, що син піде в іншу родину, до чужих людей, а донька завжди залишатиметься біля мене, цікавитиметься мною.
І коли вже діти підросли, я стала ловити себе на думці, що хочу жити лише з донькою, не хочу, щоб син мені приводив невістку, свою дружину, до нашого дому, і так чоловіка свого сама на це налаштувала.
Тому коли Олег, наче відчував мій настрій, одружився і пішов жити в прийми до своїх тестя з тещою, я видихнула з полегшенням, думала легше нам буде.
Валентина тим часом жила з нами, ми її вчили, давали гроші, вона жила навіть в місті за наш рахунок, у неї все було добре і вдавалося легко.
А син наш зі своєю дружиною, тим часом, подарували мені першого онука. Але я особливої якоїсь радості не відчувала, я була постійно зайнята думками лише про свою доньку, я хвилювалася, щоб вона вдало вийшла заміж, щоб в житті у неї все склалося якнайкраще.
Не дивлячись на те, що син з своєю сім’єю жив на сусідній вулиці, в моїх думках він був дуже далеко від мене, лише зараз розумію, що зовсім про нього не думала на той час.
Теща з тестем мого сина були людьми не багатими, мали троє дітей, але мого сина вони прийняли дуже добре, як рідну свою дитину, завжди допомагали і в усьому підтримували.
Тим часом, Валентина сказала, що її подруги їдуть працювати і жити до Польщі і вона теж поїде туди, лише там бачить своє щасливе майбутнє. Думки моєї вона не збиралася запитувати, бо сама все вирішила, адже вже доросла людина.
Я, звичайно, дуже хотіла, щоб в неї все вдалося, але чомусь, завжди була впевнена, що донька хоче жити з нами, поряд з батьками, адже ми лише й жили заради неї, самі не зрозумівши, як легко віддалилися ще від своєї однієї дитини, свого рідного сина Олега, в якого була в же й друга дитина – маленька Іванка.
Валентина таки поїхала в далеку країну, там вийшла заміж, там живе й досі. Не буду писати, що на весілля ми навіть запрошені не були. Родичам доньки і нашим сватам зовсім байдуже до нас з чоловіком. І я б з чоловіком з радістю поїхала в ту Польщу до доньки, хоча давно вже не молода і здоров’я не те, але мене вони жодного разу не запросили, а як натякала Валентині, то вона лише сміялася з мене, сказала, що зараз молодь лише по закордонах їздить.
Валентина обіцяла, що приїде на Різдво з чоловіком до нас в село. Зятя я, до речі, теж жодного разу не бачила, лише на фото.
І люди, я лише тепер зрозуміла, що я жила не правильно. Моя душа мала розділитися навпіл, для двох дітей, а я всю себе присвятила лише доньці, і маю гріх великий, бо ще й свого чоловіка так налаштувала.
Невістка моя, до речі, дуже добра людина, виявилася, свати теж дуже душевні та хороші люди. І як мені прикро це усвідомлювати, але моєму синові пощастило з ріднею своєї дружини більше, ніж з рідними батьками.
Мені так непросто це писати, але мій рідний синочок навіть освіти хорошої не отримав, бо ми з батьком не дали йому на це грошей, нічого для дитини не настаралися своєї. А він не гірший ніж донька. Всі ці роки я була, як в тумані, лише про доньку думала свою.
За три дні до Різдва, я накупила багато подарунків, наготувала багато різних смачних страв, вперше за багато років запросила сина з невісткою і сватів до себе на гостину. Вони мені не відмовили. Прийшли цілою родиною. Які вони дружні і приємні люди, як мені бракувало цього.
Вперше за всі ці роки останні в моїй хаті було тепло та радісно. Ми з чоловіком віддали синові всі гроші, які відкладали Валентині на весільний подарунок, щоб він здобув гарну освіту, він ще молодий, у нього стільки всього ще попереду.
А донька до нас на Різдво так і не приїхала, навіть не попередила нас, зателефонувала лише вранці на Різдво, сказала, що в чоловіка справи, і вони мають святкувати з його батьками, бо вони не зрозуміють їх. Але я вже не засмучувалася, нехай живе, як хоче, аби їй добре було, раз вона сама так вирішила. Але тепер поруч з нами є люблячий і добрий син, якого ми більше ніколи не залишимо, адже він наша єдина надія і опора на старості років.
Фото ілюстративне.
