«Ніколи не знаєш, з якого боку прилетить зрада», — крутилося в голові. Але найболючіше, дівчата, це коли тебе зраджує той, кому ти щомісяця, як за розкладом, перераховуєш гроші на картку. Коли ти тут, в Італії, кожен цент економиш, спину не розгинаєш, а вони там на твоїх грошах і на твоїх кістках собі «щастя» будують.
Ми ж з Миколою не завжди так жили. Починали з такого «нуля», що зараз і згадати страшно. Двоє сільських дітей, у кишенях — вітер, у головах — надія. Пам’ятаю, як поженилися, то в нас навіть ліжка свого не було — спали на старому матраці, який сусіди віддали. Але ми були молоді, азартні. Працювали так, що світла білого не бачили.
Микола — молодець був, не віднімеш. Руки золоті, голова варить. Почали ми з маленького лотка на ринку. Вставали о четвертій ранку, у морози, коли пальці до заліза примерзали, торгували тим крамом. Потім один магазин відкрили, потім другий по сусідніх селах. Бізнес пішов, копійка з’явилася. Хату вигнали — на два поверхи, щоб і дітям, і внукам місця вистачило.
Я думала: «Ось воно, щастя. Вигризли у долі свій шматок». Але десять років тому Миколу, як то кажуть, «біс у ребро штовхнув». Завів собі якусь молоду пасію, почав гроші з дому виносити. Я тоді ледь не згасла. Схудла на десять кілограмів, ночами не спала, все питала в Бога: «За що?». Сини тоді якраз підлітки були, все бачили.
Через рік Микола приповз. Буквально на колінах у коридорі стояв, плакав, ноги мені цілував. «Прости, Лєно, затьмарило голову, не можу без вас». Я пробачила. Точніше, я так думала, що пробачила. Насправді просто сховала той біль глибоко-глибоко, заради сім’ї, заради того, щоб у дітей батько був. Прийняла назад, і ми жили далі. Але тріщина в душі лишилася, як на старій тарілці: ніби й ціла, а користуватися страшно — будь-якої миті розвалиться.
Діти виросли. Старший, Сергій, — моя гордість. Розумний, спокійний. Ми йому на весілля квартиру в райцентрі купили, допомогли бізнес налагодити. Молодший, Сашко, завжди був «маміним синочком». Трохи лінивий, трохи хитрий, але свій же, рідний.
Чотири роки тому кума Галя, яка вже вічність у Римі сиділа, каже: «Олено, ти світу не бачила. Приїдь хоч на два тижні, Рим подивишся, кави справжньої поп’єш. Видихнеш трохи від своїх магазинів і чоловіка».
Я поїхала. І знаєте, дівчата, на другий тиждень я зрозуміла: а мене вдома ніхто не чекає. Ну, тобто як… Гроші мої чекають, звіти чекають, а я сама — ні. Микола знову став холодний, як лід. Сини дорослі, у них свої клопоти. Я в тому великому будинку була як меблі. Принеси, подай, приготуй, прибери.
Я вирішила лишитися. Микола спочатку обурювався, а як я першу тисячу євро передала — одразу заспокоївся. «Ну, працюй, — каже, — нам якраз на нову машину для Сашка не вистачає».
В Італії було важко. Перша моя синьйора була такою капризною, що я щовечора плакала. Мила підлоги, терпіла крики, їла те, що зі столу лишилося. Але я собі дала слово: я зароблю свої власні гроші. Не «наші», не «бізнесові», а мої. Які ніхто не забере і якими ніхто не дорікне.
За чотири роки я таки «витягнула щасливий квиток». Потрапила в дуже гарну сім’ю до професора, там мене поважали. Гроші складала до цента. Економила на всьому — замість автобуса пішки йшла, замість нової сукні купувала найдешевшу футболку на розпродажі. І таки купила! Двокімнатну квартиру в нас, у місті. Оформила все по-тихому, Миколі навіть не казала. Думала: «Хай буде молодшому Сашкові подарунок на весілля. Або мені куточок, якщо Микола знову за старе візьметься».
Як у воду дивилася.
Минулого літа Сашко вирішив одружитися. Ох, яке ж ми весілля закотили! Я приїхала з Риму вся така «італійка» — засмагла, у гарному вбранні, подарунків повні сумки. Щаслива була — не передати.
Тоді ж я ближче познайомилася зі свахою — Марією. Вона теща Сашкова. Жінка симпатична, мого віку, давно розлучена. Живе сама, охайна така, все з посмішкою. Ми з нею на весіллі за одним столом сиділи, вином причащалися. — Маріє, — жартувала я тоді, — ти така бойова! Поїхали зі мною в Рим? Там такі чоловіки, такі краєвиди! Навіщо тобі тут одній киснути? Разом дітям швидше на житло назбираємо.
Вона сміялася, очі опускала. — Ой, Лєночко, куди мені… Я вже тут, біля дітей, біля хати.
Хто ж знав, що вона не просто «біля хати» збиралася бути, а в моїй хаті, у моєму ліжку і з моїм чоловіком.
Я поїхала назад у Рим зі спокійною душею. Сашко з молодою дружиною оселилися в нашому двоповерховому будинку. Там же місця — вагон! Микола на першому поверсі, молоді на другому. Я ще й гроші лишила на новий холодильник і штори.
Минуло пів року. Я працюю, передаю передачі — оливкову олію, каву, сири, ковбаси. І гроші, звісно. Миколі на картку, Сашкові на «розвиток». І от кілька днів тому дзвонить невістка, дружина старшого сина Сергія.
Чую — голос тремтить, наче людина на морозі стоїть. — Мамо Олено… я не можу більше. Мені совість спокою не дає. Я бачу це щодня і серце крається, як ви там батрачите, а тут… — Що таке, Світланко? — в мене аж холодок по спині пішов. — З Сашком щось? Чи Микола захворів? — Та краще б захворів, — випалила вона. — Мамо, Микола ваш… він зі свахою крутить. З Марією. Вона до нього як до себе додому ходить. Поки молоді на роботі, вони там і обідають, і вечеряють. А нещодавно я випадково побачила, як вони зранку з однієї спальні вийшли. Марія тепер у вашій хаті — як повна господиня.
Я слухала і не могла повірити. Моя сваха? Жінка, з якою ми дітьми породичалися? Жінка, якій я щиро руку тиснула і «сестрою» називала?
Потім набрав Сергій. Він у мене хлопець прямий, терпіти не може брехні. — Вибач, мам, що кажу це телефоном. Ми з батьком говорили, я кричав на нього. Казав: «Мама там горб гне, щоб ти тут на новій машині роз’їжджав, а ти тещу брата в хату привів?». А він мені знаєш що відповів? «Не твоє діло. Я чоловік, мені жіноча рука потрібна, а Лєна сама вибрала свої макарони в Італії».
Але найгірше було не це. Найгірше — це молодший син Сашко. Коли я до нього додзвонилася, він почав юлити: — Мам, ну ти не перебільшуй… Ну, заходить Марія Іванівна, помагає по господарству. Вона ж моя теща, вона нам готує, прибирає, поки дружина вчиться. Нам так зручно. Що мені тепер — маму власної дружини з хати гнати? Хай живуть, якщо їм добре. Тобі ж у Римі теж, мабуть, не сумно.
У мене в цей момент телефон ледь з рук не випав. «Зручно» йому. Йому зручно, що батько спплюндрував материне місце, йому зручно, що теща залізла в чужу сім’ю. Головне, щоб борщ був наварений і щоб мама з Італії справно гроші на картку кидала.
Дівчата, я того вечора не плакала. У мене просто все всередині вигоріло. Була Олена — добра, наївна, всепрощаюча, — і немає її.
Це ж не просто зрада чоловіка. Це зрада всієї системи, яку я будувала тридцять років. Чоловік, який вже раз витирав об мене ноги і зробив це знову, ще витонченіше. Сваха, яка виявилася простою пристосуванкою. І син… рідна дитина, яку я під серцем носила, яку вивчила, на ноги поставила, а він вибрав свій комфорт замість материної гідності.
Я сиділа в Римі, у цій чужій кімнаті, дивилася на свої руки — шкіра суха від миючих засобів, нігті коротко обстрижені, щоб не заважали прибирати. Я згадала кожну синьйору, якій я підносила качки, кожне вікно, яке я вимила на десятому поверсі, кожну ніч, коли я плакала від самотності.
Для чого? Для того, щоб Марія спала на моїх простирадлах і пила каву, яку я передала «для сім’ї»?
Але знаєте… посеред того відчаю я раптом згадала про одну річ. Про ту саму квартиру. Мою «двушку» в новобудові. Ключі від якої лежать у мене в тумбочці, у маленькій оксамитовій коробочці.
Я ж хотіла її на Сашка переписати. Як добре, що не встигла! Як добре, що мої італійські друзі-адвокати навчили мене: «Олено, ніколи не кажи “оп”, поки не перескочиш».
Ця квартира — це не просто нерухомість. Це моя свобода. Це моє право більше ніколи не заходити в той великий будинок, де пахне зрадою і чужими парфумами. Нехай живуть! Нехай Микола купує Марії подарунки — подивимося, за які гроші він це робитиме, коли мій потік євро висохне. Нехай Сашко насолоджується «зручністю», поки не зрозуміє, що теща в хаті — це не назавжди, а мама була одна.
Я в Рим приїхала як заробітчанка, а поїду звідси — як хазяйка свого життя.
Зараз я вже заспокоїлася. Навіть усміхаюся іноді, коли уявляю обличчя Миколи, коли він отримає від мене останній переказ — рівно нуль євро. І повідомлення: «Ключі від машини залиш на столі, вона теж на мене оформлена».
Я не збираюся повертатися прямо зараз. Хочу ще трохи попрацювати, щоб мати «подушку» на старість. Але тепер я працюю не на «палац» для невдячних дітей, а на себе. Хочу купити собі в ту нову квартиру найкрасивіші штори. Хочу пити каву з порцелянової чашки і не думати, що мені треба бігти комусь прати шкарпетки.
Зрада — це дуже дорого. Вона коштує років життя, здоров’я і віри в людей. Але іноді це єдина ціна, яку варто заплатити, щоб нарешті побачити правду.
Я дивлюся на римське небо. Воно знову стало блакитним. Красиве, зараза. Але моє — там, вдома, у моїй маленькій квартирі, де ніхто не зможе мені сказати: «Тобі ж там не сумно».
Мені не сумно. Мені тепер легко. Бо я нарешті зрозуміла: єдиний чоловік, який тебе ніколи не зрадить — це ти сама. А все інше… все інше — то просто досвід, за який я розплатилася італійськими євро і пішла далі з гордо піднятою головою.
Вперше за шістдесят років я не «мама», не «дружина» і не «сваха». Я — Олена. І мені це дуже подобається.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
