Все життя я погано думала про свою свекруху, вважала саме її причиною свого нещасливого життя, а на старість мені довелося доглядати за нею. Саме мама мого чоловіка довела нас до того, що ми розлучилися. Вона вважала, що я погана господиня, і переконала в цьому свого сина. Я стала сама ростити нашу спільну доньку, а свекруха раділа, що досягла свого.
Прожили ми з чоловіком всього 6 років, після розлучення він повернувся до своєї мами в село, аліментів я майже не отримувала, а якщо чоловік щось і висилав, то це був такий мізер, про який і говорити не варто. Якби не допомога моїх батьків, навіть не знаю, як би я впоралася.
Минув час, зараз я сама вже пенсіонерка, моїх батьків давно немає, а донька вийшла заміж і подарувала мені онуків. Заміж я більше не виходила, попередній досвід був занадто болючим.
Минулого літа хтось із села зателефонував моїй доньці і повідомив, що не стало її батька. Дочка хоч і не спілкувалася з ним весь цей час, але виявила бажання поїхати попрощатися. Я підтримала її, і навіть сказала, що поїдемо разом.
Та коли ми приїхали, застали дуже сумну картину – з родичів у мого колишнього чоловіка залишилася тільки мама. Свекрусі 85 років, і вона ледь ходила по хаті. Тому нам з донькою довелося все взяти на себе – ми зробили все як належить і самі все оплатили, бо у бабусі грошей не було.
Ми довго думали, що ж робити з нею, адже саму свекруху залишати було не можна. Моя дочка запропонувала їй переїхати в будинок для літніх людей, але старенька не захотіла, сказала, що свої останні дні хоче провести в рідному домі.
У мене не було іншого виходу, потрібно було забути всі образи, і доглядати колишню свекруху. Приїжджала я до неї 2-3 рази на тиждень, а ще її навідувала жіночка із соцслужби, в яку ми звернулися за допомогою. Я і їжу привозила, і варила, і прала, і прибирала. Інколи я сама себе питала – навіщо я це роблю, але потім переконувала себе в тому, що саме так і є правильно, по-людськи.
А потім свекруха і зовсім злягла, мені доводилося виносити горшки за нею, але навіть тоді я не змогла її віддати в будинок для літніх людей. Дочка моя дивувалася, чому я ходжу біля свекрухи як коло рідної мами, казала, що вона б так не змогла після всього того, що бабуся мені зробила. А я їй відповіла, що я колись теж так думала, але зараз інакше не можу.
Я сама не знаю, чого я це робила, точно не через спадщину, про це я взагалі не думала. Та свекруха наприкінці мене здивувала – покликала мене до себе, попросила вибачення і повідомила, що залишила заповіт на свій будинок на мене. Через кілька днів вона відійшла у кращий світ.
Мені дісталася її невелика хата в селі – не Бог зна що, але все ж, приємний бонус. А я в цій ситуації радію з того, що хоч життя ми прожили не зовсім правильно, та добре що хоч під кінець змогли виправитися.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.