Софія сиділа за кухонним столом своєї орендованої квартири, дивлячись на стос паперів. Рахунки за операцію, витяг із банку, договір із медичною клінікою – усе, що вона зібрала для допомоги мамі. Але щоразу, коли вона дивилася на ці шість нулів у сумі, всередині знову здіймалася хвиля гніву. Богдан. Його чортів «Мерседес». І батьки, які досі захищали його, навіть після того, як він промотав спадщину.
За вікном мрячив осінній київський дощ, стукав по підвіконню, ніби нагадуючи, що час не чекає. Софія потерла скроні, намагаючись прогнати головний біль. Вона погодилася допомогти, але її умова — перегляд заповіту — зависла у повітрі. Батько обіцяв поговорити, але з того часу минуло п’ять днів, і він мовчав. Мама, Людмила Петрівна, була після успішної операції, але відновлення обіцяло бути довгим і дорогим.
— Ну і де ти, Богдане? — пробурмотіла Софія, дивлячись на телефон. Вона дзвонила братові щодня. Він або скидав, або відповідав коротким «пізніше передзвоню». Це «пізніше» так і не наставало.
У лікарні стояла тиша, яку порушувало лише віддалене рипіння коліс каталки. Софія сиділа біля маминої палати, стискаючи паперовий стаканчик із кавою з лікарняного автомата. Вона приїхала одразу після роботи у своїй бухгалтерській фірмі — у строгій сірій спідниці та білій блузці, вона виглядала чужою серед лікарняної метушні.
— Софійко, ти прийшла, — мама слабо посміхнулася, коли Софія увійшла. Її обличчя все ще було блідим, але очі вже не такі тьмяні. — Як ти, доню?
— Нормально, — Софія присіла на край ліжка, намагаючись не дивитися на трубки та датчики. — Ти як?
— Краще, — мама стиснула її руку. — Лікарі кажуть, скоро додому. Дякую тобі… Я знаю, що це тобі не просто.
Софія кивнула, відчуваючи, як горло стискається.
— Де тато? — Запитала вона, уникаючи головної теми.
— Пішов до аптеки, — мама зітхнула. — Він переживає, Софійко. Ми обоє переживаємо. Знаю, що ти ображена…
— Ображена? — Софія мимоволі підвищила голос, але тут же осіклася. — Мамо, це не образа. Це… зрада і несправедливість. Ви з татом вирішили, що я не гідна спадщини, а Богдан – гідний. А тепер він продав бабусину квартиру на Подолі, і ви дзвоните мені.
Мама опустила очі, смикаючи край лікарняної ковдри.
— Ми думали, що так буде краще, — тихо сказала вона. — Богдан… він завжди був такий… невпевнений. Ми боялися, що без нашої допомоги він зовсім пропаде. Він потребував стартового капіталу.
— І де він тепер, твій стартовий капітал? — Софія відчула, як гнів знову наближається. — Зник? Чи катається на своїй новій машині, поки ви тут по лікарнях?
— Софіє, не треба, — мама подивилася на неї з болем. — Він наш син. Ми не можемо його покинути.
— А мене можете? — Слова вирвалися перш, ніж Софія встигла їх зупинити. Вона встала, відчуваючи, як сльози палять очі. — Я поговорю з татом. Але моя умова залишається. Чи порівну, чи я більше не зможу допомагати. Вам доведеться зробити вибір.
Мама мовчала, і Софія вийшла з палати, не озираючись.
Софія знала, що не зможе просто чекати. Вона набрала Богдана і, коли він нарешті відповів, вимагала зустрічі.
Зустріч була призначена у кав’ярні на околиці міста, у спальному районі, де ніхто з них не почувався б господарем. Кав’ярня була маленькою, з потертими дерев’яними столами та запахом свіжозвареної кави по-східному.
Богдан, як завжди, прийшов із запізненням. Його темне волосся було розпатлане, а під очима залягли тіні. Але усмішка — та сама, чарівна і трохи винна, якою він завжди викручувався з неприємностей — була на місці.
— Софійко, ну що ти починаєш війну? — сказав він, плюхнувшись на стілець навпроти. — Давай без цього, га?
— Без чого? — Софія дивилася на нього холодно. — Без справедливості?
— Ой, кинь, — Богдан закотив очі. — Ти ж завжди була за сім’ю. А тепер що, проти мене налаштувала батьків?
— Це ти налаштував їх проти мене, — відрізала Софія. — Продав бабусину квартиру, Богдане. І що? Де гроші?
Богдан відвів погляд, смикаючи край паперової серветки.
— Я вклався, — буркнув він. — Бізнес-проєкт. Скоро все окупиться. Це був стартап із логістики. Великі інвестиції.
— Скоро? — Софія нахилилася ближче. — Мама мало не померла. Їм були потрібні гроші на операцію. А де ти був? Катався на своїй тачці?
— Не починай, — Богдан насупився. — Я не зобов’язаний перед тобою звітувати.
— А перед батьками? — Софія відчула, як голос тремтить. — Вони тобі все віддали. Усе! А ти…
— А ти завжди була ідеальною, так? — раптом вибухнув він. — Мамина гордість, татова розумниця! Я завжди був той, хто «не дотягує». Знаєш, як це? Бути в тіні твого успіху? Батьки вважали, що ти самостійна, а я – слабкий. Вони хотіли мене викупити зі слабкості цією квартирою.
Софія завмерла. Його слова вдарили, як ляпас. Вона ніколи не думала, що Богдан міг почуватися у тіні. Але це не скасовувало його вчинків.
— Богдане, — сказала вона тихо, — мені шкода, якщо ти так почувався. Але це не дає тобі права руйнувати сім’ю. Я даю тобі шанс. Поговори з батьками, поверни бодай частину грошей. Або я йду до суду.
— До суду? — Він засміявся, але сміх був нервовим. — Ти серйозно? Проти власного брата?
— Так, — Софія подивилася йому прямо в очі. — Проти брата, який продав бабусин дім і залишив батьків без нічого.
Богдан мовчав. Нарешті він підвівся, кинувши на стіл зім’яту купюру.
— Роби що хочеш, Софіє, — сказав він. — Але не думай, що ти завжди матимеш рацію.
Він пішов, грюкнувши дверима, і Софія залишилася сидіти. Вона знала, що зробила правильний крок, але біль від розколу родини був гострим.
За два дні батько, Михайло Іванович, зателефонував знову. Його голос був стомленим, але в ньому з’явилася нечувана раніше рішучість.
— Софійко, — сказав він, — ми з мамою поговорили. І… ти маєш рацію. Ми були несправедливими. Заповіт… ми готові його переглянути. Порівну. Як ти й хотіла.
Софія не вірила своїм вухам.
— Але є одне «але», — додав він. — Богдан… він не в захваті. Він погрожує судом. Каже, що ми не маємо права міняти заповіт, бо він уже вступив у права.
— Не маєте права? — Софія відчула, як гнів знову спалахує. — Тату, ви з мамою, слава Богу, живі! Ви маєте повне право розпоряджатися своїм майном. Нехай спробує. Я знайду юриста.
Софія сиділа в офісі своєї подруги Ярини, яка працювала юристом. Ярина, енергійна жінка з короткою стрижкою, гортала документи: копії заповіту, виписки про продаж квартири, старі листи бабусі.
— Софіє, — Ярина відкинулася на спинку крісла, — у тебе є всі шанси. Заповіт можна оскаржити, тим більше, що Богдан уже розпорядився частиною спадщини. Це доводить його безвідповідальність та нездатність керувати майном. Але… це буде нешвидко і недешево. Ти готова?
— Готова, — сказала Софія, і її голос був твердим. — Я не хочу, щоби це повторилося. Я не хочу, щоб хтось знову вирішував за мене, що я «впораюся».
Ярина кивнула:
— Тоді почнемо. Батьки мають оформити новий заповіт негайно. І, можливо, краще продати дачу, поки Богдан не взяв її під заставу.
Вдома у батьків було тепло і пахло свіжими материнськими пирогами. Мама сиділа на дивані, закутавшись у плед, а батько поралася на кухні.
— Я зустрілася з Богданом, — почала Софія. — Він не хоче нічого повертати. Але я не відступлю. Ми можемо оскаржити заповіт. Або хоча б домогтися, щоб дача та машина були поділені порівну.
Мама зітхнула, дивлячись у вікно.
— Софійко, я не хочу, щоб ви з Богданом сварилися…
— Мамо, — Софія взяла її за руку, — я теж не хочу. Але він зробив вибір. І я зробила свій.
Батько, Михайло Іванович, нарешті підвів очі:
— Ми з мамою вирішили. Заповіт перепишемо. Порівну. І… ми продамо дачу. Частина грошей піде на твою квартиру, Софіє. Ти заслужила її.
Софія відчула, як сльози підступають. Вона чекала на це, боролася за це, але тепер, коли момент настав, їй було дивно.
— Дякую, — тихо сказала вона. — Це… це правильно.
Минуло три місяці. Дачу під Обуховом продали. Гроші поділили. Частина пішла на лікування мами, а частина — на перший внесок Софії за її нову, хоч і невелику, але власну квартиру у новобудові. Вона стояла на балконі, з видом на парк, як і мріяла. Богдан так і не з’явився. Його бізнес провалився, а «Мерседес» уже був закладений у ломбарді.
Софія не відчувала зловтіхи. Лише втому та легкий смуток. Сім’я залишилася сім’єю, але тріщина між нею та братом була вже, схоже, непоправною.
— Софо, — голос мами пролунав із кімнати. Вона приїхала у гості. — Ходімо, я пиріг дістала.
Софія усміхнулася. Пироги. Мамині руки. Рідна хата – навіть якщо тепер вона в іншому місці. Вона знала, що зробила все, що могла.
Софія з головою поринула у ремонт. Її нова квартира, невелика студія з панорамними вікнами, була її фортецею, її вибором і її перемогою. Вона сама обирала шпалери, замовляла дерев’яний стіл та планувала кожен квадратний метр. Це було те, що вона створила сама, а не отримала як милостиню.
Ярина, її подруга-юрист, стала частим гостем. Вони годинами обговорювали не лише дизайн інтер’єру, а й правові наслідки їхньої перемоги.
— Знаєш, Софо, — говорила Ярина, сидячи серед коробок і п’ючи каву з одноразового стаканчика, — юридично ти молодець. Ти змусила їх визнати, що справедливість важливіша за сліпу любов до сина. Але чи ти впевнена, що Богдан просто так здасться?
— Він подав до суду? — запитала Софія, розгортаючи рулон шпалер.
— Подав, — Ярина зітхнула. — Але це формальність. Його позов про визнання недійсним переписаного заповіту безглуздий. Батьки були при здоровому глузді, і його аргументи про те, що він «єдиний спадкоємець за першим варіантом», не працюють, поки батьки живі. Але він створить тобі проблеми, повір.
Софія знала це. Богдан був як дика трава — він постійно знаходив шлях прорости там, де його не чекали.
Через два тижні прийшла повістка. Софія тримала її в руках: маленький папірець, що знову викликав хвилю старого болю. Це був не суд про спадщину. Це був позов про виділення частки у праві спільної власності на старенький батьків «Ланос». Автомобіль, який батько збирався продати, але ще не встиг.
— Це дріб’язково, — обурилася Софія, показуючи повістку Ярині.
— Ні, Софіє, — заперечила Ярина. — Це помста. Він хоче показати, що навіть за $1000 ти будеш боротися. Він хоче вимотати тебе.
Батько був засмучений. Він приїхав до неї на квартиру, вперше.
— Софійко, я не хотів цього. Я сам продам цю машину, і нехай він подавиться цими грошима.
— Ні, тату, — Софія похитала головою. — Якщо ти так зробиш, він переможе. Він зрозуміє, що може керувати тобою через свою безвідповідальність. Я піду до суду. Я виграю.
Судовий процес тривав майже три місяці. Богдан не з’явився на жодне засідання, але його інтереси представляв найнятий адвокат, який постійно затягував час, вимагав додаткових документів та переносив слухання. Це було справжнє юридичне цькування.
Софія витратила на адвоката більше, ніж коштував той «Ланос». Але це було питання принципу.
На останньому засіданні суд ухвалив рішення на користь Софії, визнавши за нею право на половину вартості автомобіля. Це була перемога. Але гірка.
Ярина відвезла Софію додому.
— Ти молодець, — сказала юристка, поплескавши її по плечу. — Ти витримала цю дурню.
— Я просто втомилася, — видихнула Софія. — Втомилася від боротьби.
У той же вечір їй зателефонував батько.
— Софійко, ти виграла. Суддя зобов’язав Богдана…
— Я знаю, тату, — перебила вона. — Не треба про це.
— Я хотів сказати… ми з мамою тобою пишаємося. Ти сильна. Ти довела, що ти не просто «та, яка впорається», а та, яка захистить себе і нас.
Ці слова були цінніші за всі гроші та квартири. Вперше за два роки вона відчула, що її цінують не за її “здатність впоратися”, а за її характер і любов.
Минуло шість місяців. Настала весна. Софія сиділа у своїй новій, повністю облаштованій квартирі. На її дерев’яному столі стояв ноутбук, а з вікна було видно, як у парку розпускаються перші бруньки.
Від Богдана не було жодних звісток. Його телефон був вимкнений. Софія дізналася від спільних знайомих, що він виїхав із міста, залишивши за собою купу боргів та розірваних стосунків. Його “бізнес” виявився звичайною фінансовою пірамідою. Він був “потребуючим” сином, якому батьківська допомога лише дала більше ресурсів для саморуйнування.
Людмила Петрівна вже повністю відновилася. Вона знову пекла свої пироги, але тепер привозила їх не в стару трикімнатну квартиру, а в нову оселю Софії.
— Тут так світло, Софійко, — сказала мама, розставляючи чашки на столі. — Я рада, що ти тут щаслива.
Софія сіла поруч, відчуваючи тепло від маминої руки.
— Я теж, мамо. Сім’я — це не лише спільне майно. Це повага та справедливість. Ми навчилися цьому, хоч і дорогою ціною.
Вона розуміла, що її боротьба закінчилася. Вона отримала свою частку, але що важливіше — повернула собі свою гідність та повагу батьків. Богдан втратив усе, не тому, що був “слабким”, а тому, що вибрав шлях брехні та безвідповідальності.
Софія знала, що життя триває, і вона готова до нього. Вона була сильна — і тепер це була її власна сила, а не виправдання для чужої несправедливості. Вона допила чай і посміхнулася.
— Мам, а цей пиріг з вишнями?
— Звісно, доню. Твій улюблений.
Нарешті, вона була вдома.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
