Іван та Андрій були рідними братами, різниця між ними – лише два роки. Вони зростали у невеличкому селі, де хата їхніх батьків стояла на узліссі. Дитинство минало у спільних іграх, праці й радощах. Старший, Іван, завжди оберігав Андрія: у школі заступався перед хуліганами, допомагав з домашніми завданнями, ділився останньою скибкою хліба, коли вдома було скрутно.
– Іване, якби не ти, мене б у тій школі давно місця б не було, – часто з вдячністю казав Андрій.
– Та яке там, брате. Я ніколи не дозволю, щоб тебе хтось скривдив. Твоє горе – моє горе, твоя радість – моя радість, – відповідав Іван і завжди плескав брата по плечу.
Так минали роки. Обидва брати виросли, пішли в армію, повернулися й почали будувати власне життя. Іван першим одружився з Марією – гарною, але гордовитою жінкою, яка любила, щоб було «по її». Андрій трохи пізніше взяв собі за дружину скромнішу й тихішу Олену, проте в ній теж була впертість і бажання довести, що вона не гірша за іншу.
Спершу здавалося, що все буде добре. Та жінки швидко відчули суперництво: яка з них краща господиня, у кого двір чистіший, у кого город більший, хто більше заробляє чоловік. І почалося…
Одного разу, коли брати разом ремонтували паркан у батьківському дворі, Марія вийшла з хати й голосно сказала:
– Іване, ти ж дивись, не дай Андрієві найкращі дошки. Бо він завжди хитріший, забере собі, а нам що лишиться?
Андрій почервонів, відчувши несправедливість.
– Слухай, Маріє, – втрутився він, – ми ж не чужі. Що за дошки? Ми ж разом робимо.
– Разом? – пирхнула Марія. – У тебе ж господарство менше, чого нам вам помагати?
Тут вийшла Олена:
– Не треба нас принижувати, Маріє. Ми й самі впораємось. Іване, ти свій час трать краще на свою сім’ю.
Слова падали, як каміння. Брати мовчали, але в душі зароджувалася тріщина.
Минуло кілька тижнів. Іванові треба було копати криницю. Хто ж допоміг? Звісно, Андрій. Вони пліч-о-пліч працювали кілька днів. Та коли Олена дізналася, зчинила сварку:
– Ти знову все кидаєш і біжиш до Івана! А в нас діти без догляду! Наче в нього важливіше!
Андрій сперечався:
– Це ж брат мій! Хто йому допоможе, як не я?
– Та хай собі найме когось! Ти ж не раб у нього! – різко відрізала Олена.
Так поволі жінки розпалювали вогонь, іскра за іскрою.
Найгірше було тоді, коли у батьківському домі зайшлося про спадщину. Хата була велика, і обидві сім’ї почали натякати, кому ж вона дістанеться. Марія шепотіла Іванові:
– Ти старший, тобі й належить. Не віддай усе тому Андрієві.
А Олена вмовляла свого чоловіка:
– Ви ж однаково діти. Чому він має більше? Стій на своєму!
Іван із Андрієм сиділи на призьбі, дивилися в один бік і мовчали. Важкі слова дружин зависали між ними, мов сіра хмара.
– Іване… – нарешті сказав Андрій. – Я не хочу з тобою сваритися.
– І я не хочу, — відповів старший. – Але бачиш, як вони налаштовують…
– Ми ж із тобою з дитинства все ділили, навіть хлібину. Невже тепер будемо ворогами через якусь хату?
– Бог свідок, не хочу, брате, – зітхнув Іван.
Але все одно сварки не припинялися. На свята брати майже перестали ходити один до одного: то одна дружина образилася, то друга. Діти теж відчували напруження й не гралися разом так, як колись мріяли батьки.
Одного дня Олена випадково сказала при людях:
– Та що з того Івана! Він тільки командувати вміє!
Ці слова долетіли до вух Івана. Йому було прикро, хоча він і мовчав. А Марія, почувши, ще й додала масла у вогонь:
– От бачиш, Андрій з дружиною нас зневажають!
Братерство тріскалося, як крижина навесні.
Та сталося так, що одного разу Андрій захворів. Лікарі наполягли: потрібна операція. Грошей не вистачало. І хто перший прийшов на допомогу? Звісно, Іван. Він приніс частину своїх заощаджень, не питаючи дружини.
– Брате, без тебе я не впораюсь, – тихо сказав Андрій, лежачи в лікарняній палаті.
– Ти ж знаєш, ми одне ціле. Як я можу залишити тебе? – відповів Іван.
У той момент Олена й Марія теж були поруч. Вони побачили, як старший брат сидів біля ліжка молодшого, тримаючи його за руку. І вперше зрозуміли, що ніякі їхні суперечки не зламають того, що Бог дав від народження.
Після лікарні брати сіли в саду біля старої яблуні й довго розмовляли.
– Іване, – почав Андрій, – скільки ми дурного пережили через ті жіночі інтриги…
– Було так, – кивнув Іван. – Але скажу тобі одне: ніхто й ніколи не стане мені ближчий за тебе. Ніяка жінка, ніякі гроші, ніяка хата.
Андрій посміхнувся, в його очах блиснула сльоза.
– І для мене ти назавжди лишишся старшим братом, що в дитинстві мене оберігав.
Вони обнялися міцно, так, як обіймаються лише ті, хто пройшов через непорозуміння, біль і все одно зберіг головне – любов.
З того часу вони вирішили: хай дружини мають свої характери, хай іноді сперечаються, але братерство – святе. Вони разом відбудували стару батьківську хату, зробили її спільним місцем для обох сімей. Діти знову почали гратися разом, а жінки, хоч і бурчали часом, мусили миритися з тим, що братів уже нічого не розділить.
Життя часто випробовує нас інтригами й непорозуміннями. Але кровні узи, щире серце й пам’ять про дитинство сильніші за будь-які чвари. Мати доброго брата – це той скарб, який не можна проміняти ні на майно, ні на гординю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
