Коли свекруха поклала на стіл ключі від помешкання, Діана зрозуміла — почалося щось дуже небезпечне.
— Ось, тримай, доню. Тепер це твоє. Моє останнє благословення.
Лариса Петрівна говорила тихо, майже пошепки, але в цій тиші був такий надрив, така театральна жертовність, що у Діани всередині все стислося. Ключі лежали на клейончатій скатертині, блискучі, новенькі, наче щойно з «Епіцентру». Поруч лежав документ у синій папці. Адреса: Лівий берег, масив Позняки. Угода дарування на ім’я Діани Ігорівни Кириленко.
— Що це? — Діана підняла очі на свекруху, не розуміючи.
— Дарую тобі квартиру. Усе чесно через нотаріуса. Завтра йдемо, оформляємо. Я вже записалася, — свекруха посміхнулася, і ця посмішка була така мученицька, що хотілося відвернутися.
Діана подивилася на чоловіка. Богдан сидів поруч, уткнувшись у смартфон, і вдавав, що його тут немає. Пальці його нервово смикали край футболки. Він явно знав. Знав заздалегідь. І мовчав.
— Ларисо Петрівно, я не розумію. Яка квартира? Ваша?
— Так, моя. Та сама двокімнатна. Сьомий поверх, вікна у двір. Пам’ятаєш, ми з тобою їздили туди півроку тому, я тобі її показувала? Ти сказала, що квартирка затишна і з гарним ремонтом, — уточнила свекруха.
Діана пам’ятала. Вони справді їздили туди. Свекруха тоді казала, що хоче здавати цю квартиру, щоб мати додатковий дохід до пенсії. Діана допомагала мити вікна, розвішувала нові штори. Просто допомагала, як невістка допомагає старшій людині. Нічого особливого.
— Але навіщо мені її дарувати? Я не розумію.
Свекруха зітхнула глибоко, страждально, поклала руку на груди.
— А куди мені її подіти? Я стара, хвора. Мені лишилося недовго. Нехай хоч тобі знадобиться. Здаватимеш, гроші отримуватимеш. Або продаси, якщо треба. Дітям на освіту відкладеш.
Діана повільно взяла папку з документами. Відкрила. Там справді був проєкт договору дарування. Усе офіційно. Адреса квартири, кадастровий номер, її дані як обдаровуваної. Внизу порожні рядки для підписів. Завтра, отже, до нотаріуса.
Щось було не так. Діана відчувала це всім нутром. Лариса Петрівна не з тих людей, які просто так роздають квартири. Сім років вона прожила з Богданом, сім років спостерігала, як свекруха планує кожну копійку, як рахує, хто скільки з’їв на сімейних обідах, як натякає, що невістка могла купити продукти дешевше на ринку. І раптом — на, тримай квартиру.
— Я подумаю, — обережно сказала Діана.
— Що думати? — Свекруха сплеснула руками. — Тобі квартиру дарують! Люди мріють про таке! А ти думаєш!
— Мам, ну ти ж сама розумієш, це серйозне рішення… — нарешті подав голос Богдан, не підводячи погляду від телефону.
— Я розумію, синку. Я все розумію. Тільки я не можу. Не можу більше, сил немає. — Свекруха затулила обличчя долонями. — Живу сама, нікому не потрібна. Ви приїжджаєте раз на місяць, на годинку. А мені щодня страшно. Серце болить, тиск скаче. Аж раптом мені погано стане? Хто допоможе? Сусіди? Вони самі ледве ходять.
Діана з Богданом переглянулись. Ось воно. Ось звідки вітер дме.
— Тобто, ви хочете до нас переїхати? — Уточнила Діана.
— Ну, якщо можна. Ненадовго. Поки що мені легше не стане. Або поки у приватному пансіонаті місце не звільниться. Я вже на чергу стала. Але ж там чекати треба, пів року мінімум. — Свекруха дістала із сумочки мереживну хустку, промокнула неіснуючі сльози.
Діана проковтнула. Їхня з Богданом однокімнатна квартира у старій чешці була розміром із пташину клітку. Двадцять вісім метрів. Кухня сполучена з кімнатою. Розкладний диван, на якому вони спали, стояв за три метри від холодильника. Утрьох вони тут просто не помістяться фізично.
— Ларисо Петрівно, ну як же ми? А в нас… — почала Діана.
— Я на підлозі спатиму! Мені нічого не треба! Лише дах над головою! — Свекруха схопила її за руку. — Діано, доню, ти ж добра. Ти ж не виженеш стару жінку на вулицю?
Діана подивилася на Богдана. Він мовчав. Сидів, уткнувшись у цей проклятий телефон, мовчав. Його губи були стиснуті у тонку лінію. Він чекав. Чекав, що вона вирішить. Що вона скаже? Тому що сказати «ні» власній матері він не міг. А сказати «так» — теж. Тому він просто зник. Сидів тут тілом, а сам полетів кудись далеко, де його не торкається ця розмова.
— Давайте завтра все обговоримо, — видавила із себе Діана. — Мені треба… подумати.
Свекруха ображено підібгала губи, забрала ключі зі столу.
— Ну звісно, думай. Тільки пам’ятай: завтра о другій годині запис до нотаріуса. Якщо запізнимося, втратимо чергу. А нову чекатимеш місяць. — Вона підвелася, натягла пальто. — Я піду. Бачу, я тут зайва. Буду вдома сидіти. Одна. У порожній квартирі. Може, не доживу до завтра.
Вона пішла, залишивши за собою шлейф важких зітхань і двері, що грюкнули.
Богдан продовжував дивитись у телефон.
— Ти що мовчиш? — Запитала Діана. Голос її був спокійним, але руки тремтіли.
— А що казати? — Він знизав плечима. — Мама стара. Їй справді страшно одній.
— І що, вона тепер житиме тут? У нашій однокімнатній? Де, Богдане? На стелі?
— Ну, недовго ж. Вона сама сказала, що півроку максимум. Знайде місце у пансіонаті і переїде.
Діана засміялася. Коротко, зло.
— Богдане, ти справді в це віриш? У пансіонат? Твоя мати? Яка щодня повторює, що будинки для літніх людей — це ганьба для дітей?
Він нарешті відірвався від телефону. Подивився на неї втомленими очима.
— Що мені робити, Діано? Вона моя мати. Я не можу її покинути.
— А ти можеш мене?
Він не відповів. Відвів погляд.
Діана підвелася, підійшла до вікна. Надворі стояв листопад, сірий, мокрий, безнадійний. Сніг ще не випав, але дощ припинився. Земля була чорною, голі дерева тягли до неба свої гілки, як руки потопаючих. Вона думала про те, що сім років тому, коли вони з Богданом тільки одружилися, вона уявляла собі їхнє життя зовсім по-іншому. Вони мали збирати на велику квартиру. Народжувати дітей. Подорожувати. Будувати щось своє, лише їх двох. А натомість вийшла якась дивна конструкція, у центрі якої завжди була свекруха. Невидима, але всюдисуща. Вона дзвонила щодня. Вона ображалася, якщо вони не приїжджали на вихідних. Вона казала Богдану, що він змінився, став чужим, що невістка його зіпсувала.
І ось тепер – вишенька на торті. Квартира в обмін на волю. Угода століття.
— Я не підпишу цієї дарчої, — сказала Діана, не обертаючись.
— Чому? — Голос Богдана був розгубленим.
— Бо це пастка. Твоя мама не має наміру нікуди переїжджати. Вона залишиться з нами назавжди. А ця квартира потрібна їй як гачок. Як мотузка на моїй шиї. Я буду їй винна. Усе життя, що залишилося. За кожен її зітхання, за кожну пігулку від тиску.
— Ти перебільшуєш.
— Справді? — Діана розвернулася. — Тоді чому вона дарує мені квартиру, а не тобі? Ти її син. Законний спадкоємець. Логічно було б оформити на тебе.
Богдан замислився. Справді, чому?
— Тому що, — продовжила Діана, — вона хоче, щоб я була винна. Щоб я була тією, хто отримав квартиру. Отже, я зобов’язана терпіти. Мовчати. Доглядати. Дякувати. Інакше я — невдячна стерва, якій квартиру подарували, а вона тут ніс верне.
— Мама не така.
— Богдане, твоя мама саме така.
Він помовчав. Потім тихо запитав:
— А якщо я попрошу? Якщо скажу, що це мені важливо?
Діана глянула на нього довгим поглядом.
— Тоді я підпишу. Але ти маєш розуміти, що станеться далі. Вона переїде до нас. Займе диван. Ми спатимемо на підлозі, на матраці. Вона готуватиме те, що любить вона, критикуватиме те, як я прибираю, коментуватиме, у що я одягнена, коли лягаю спати і коли встаю. Вона чекатиме нас із роботи біля дверей, як скривджений привид. А ти мовчатимеш. Тому що вона твоя мати, і ти не можеш їй суперечити. І за рік, максимум два, я піду. Не тому, що я погана людина. А тому, що я більше не зможу.
Богдан зблід.
— Ти підеш?
— Піду. Тому що я тебе люблю, але я не можу любити нас трьох. Розумієш? Я виходила заміж за тебе. Не за комплект із тебе і твоєї матері. І я не збираюся проживати життя третього зайвого у вашій родині.
Вона взяла куртку, сумку.
— Я піду прогуляюся. Подумаю. А ти теж подумай. Гарненько. Про те, з ким ти хочеш прожити тридцять років. Зі мною чи з мамою.
Вона вийшла, зачинивши за собою двері. Сіла на сходах, просто на холодній сходинці, притулилася спиною до стіни. Сльози підступили до горла, але вона їх стримала. Плакати було безглуздо. Потрібно було думати.
Діана дістала телефон, відкрила нотатки. Написала: Варіанти. Почала перераховувати.
Варіант перший: Погодитись. Отримати квартиру, впустити свекруху до будинку, змиритися. Плюси: квартира, можна потім продати, покращити житлові умови. Мінуси: втрата особистого життя, постійний контроль, руйнація шлюбу.
Варіант другий: Відмовитись. Не підписувати дарчу, не впускати свекруху. Плюси: зберегти свою територію, свої межі. Мінуси: Богдан образиться, свекруха зневажатиме остаточно, вважатимуть її жорстокою та корисливою.
Варіант третій: Запропонувати компроміс. Винайняти свекрусі житло поряд, допомагати грошима, відвідувати частіше. Плюси: усі задоволені, кожен на своїй території. Мінуси: дорого, з’їсть увесь бюджет, збирати на свою квартиру буде неможливо.
Вона прочитала список. Жоден варіант не здавався правильним. Скрізь була пастка.
Телефон завібрував. Допис від Богдана: «Повернися, будь ласка. Давай поговоримо нормально».
Діана підвелася, обтрусила джинси. Повернулась до квартири.
Богдан сидів на тому самому місці, але телефон уже лежав на столі. Він дивився у вікно.
— Я подзвонив мамі, — сказав він. — Сказав, що нам треба подумати. Що ми не готові ухвалити таке рішення за один вечір.
— І що вона?
— Плакала. Казала, що я її зрадив. Що вибрав дружину, а не матір. Що вона мене двадцять вісім років виховувала сама, після смерті батька, а я ось так з нею.
Діана сіла навпроти.
— І що ти відповів?
— Я сказав, що люблю її. Але що маю свою сім’ю. І що ми знайдемо інше рішення.
— Яке?
Богдан подивився на неї.
— Не знаю. Але я знаю, що не хочу тебе втратити. І я не хочу, щоб мама жила з нами. Тому що ти маєш рацію. Ми не витримаємо цього. Я не витримаю. Тому що я розриватимусь між вами. І в результаті втрачу обох.
Діана відчула, як усередині щось відпускає. Цей вузол, який стискав груди останні кілька годин, трохи послабшав.
— То що тепер?
— Тепер ми йдемо до неї разом. Завтра. І пояснюємо, що дарчу підписувати не будемо. Але що ми готові допомагати їй інакше. Знайдемо доглядальницю, яка приходитиме кілька разів на тиждень. Поставимо їй тривожну кнопку, що викликає швидку. Частіше її відвідуватимемо, разом, а не по черзі. Зробимо все, щоб їй не було страшно та самотньо. Але жити з нами вона не буде.
— Вона образиться.
— Образиться, — погодився Богдан. — Але ж це її вибір. Я не можу жити так, щоб усім було добре, окрім нас із тобою. Я пробував. Сім років пробував. Втомився.
Діана взяла його за руку.
— Мені страшно. Вона ж твоя мати. Раптом їй справді потрібна допомога? Раптом ми чинимо жорстоко?
— Їй потрібна допомога. Але не така. Їй потрібна не квартира і не контроль над нашим життям. Їй треба відчувати себе потрібною та коханою. І ми дамо їй це. Але не ціною нашого шлюбу.
Вони сиділи, тримаючись за руки, і дивилися один на одного. У вікно стукав дощ. Десь унизу грюкнули двері під’їзду, хтось голосно сміявся. Життя тривало. І їхнє життя теж продовжиться. Але вже інакше. Із кордонами. З правом говорити «ні». З правом захищати свій простір, свою сім’ю, своє майбутнє.
Наступного дня вони прийшли до свекрухи удвох. Лариса Петрівна зустріла їх за повного параду: зачесана, нафарбована, на столі домашні пироги.
— Ну, що, поїхали до нотаріуса? — запитала вона бадьоро, але в очах причаїлася настороженість.
— Мамо, сідай, будь ласка, — сказав Богдан. — Нам треба поговорити.
Свекруха сіла, поклала руки на колінах. Обличчя її стало кам’яним.
Богдан говорив довго. Спокійно, без звинувачень. Він казав, що любить її і переживає за неї. Що вони з Діаною готові допомагати, але інакше. Що жити втрьох в однокімнатній квартирі неможливо, це вб’є їх усіх. Що він розуміє її страх, але рішення дарувати квартиру в обмін на проживання — це неправильно. Що це схоже на правочин, а сім’я не повинна будуватися на оборудках.
Діана мовчала. Просто сиділа поряд, підтримуючи його своєю присутністю.
Свекруха слухала, і обличчя її темніло з кожним словом. Коли Богдан закінчив, вона встала.
— Значить, так, — її голос був холодний, як лід. — Ти вибрав її. Остаточно. Після всього, що я тобі зробила.
— Мам, це не про вибір…
— Ні, це саме про вибір! — Вона перебила його. — Я тобі квартиру пропоную, а ти мені — доглядальницю! Як інвалідові якомусь! Ти розумієш, що ти кажеш?!
— Ларисо Петрівно, — вперше заговорила Діана. — Ми не хочемо вас образити. Справді. Ми просто хочемо, щоб кожен мав свій простір. Щоб ви могли жити спокійно, і ми теж.
— Мовчи! — свекруха тицьнула пальцем. — Це ти налаштувала його! Це все ти! Мій син ніколи б так не вчинив!
— Мамо, припини, — Богдан підвівся. — Діану не чіпай. Це моє рішення. Моє. І я за нього відповідаю.
Свекруха дивилася на нього, і в очах її було таке розчарування, така образа, що хотілося взяти все назад, погодитися, підписати що завгодно. Але Богдан стояв твердо.
— Гаразд, — сказала вона нарешті. — Я все зрозуміла. Ідіть. Ідіть обоє. І більше не приходьте. Якщо я вам не потрібна.
— Мамо…
— Ідіть, я сказала!
Вони пішли. Діана плакала в ліфті, уткнувшись Богдану в плече. Він гладив її по голові і сам ковтав сльози.
— Ми правильно вчинили? — запитала вона.
— Не знаю. Але інакше було не можна.
Минуло два місяці. Свекруха не дзвонила. Богдан намагався додзвонитися до неї кілька разів, але вона не брала слухавку. Вони їздили до неї, дзвонили у двері — вона не відчиняла. Якось сусідка сказала, що Лариса Петрівна вдома, вона бачила її вранці, але розмовляти не хоче ні з ким.
Діана відчувала провину. Тяжку, що давить провину. Адже вони справді відмовилися від літньої людини, так? Чи ні? Чи просто вони захистили свою сім’ю?
І ось наприкінці січня Богдану зателефонувала та сама сусідка.
— Ваша мама попросила передати: вона згодна. На доглядальницю, на кнопку, на все. Тільки щоб ви приїхали. Вона сумує.
Вони приїхали того ж вечора. Свекруха відчинила двері, схудла, постаріла, але жива. Вона мовчки обійняла сина, потім, повільно, обійняла Діану.
— Вибачте, — сказала вона тихо. — Я не права була. Я злякалася самотності і вирішила, що можу вас змусити. Але змусити кохати не можна. І змусити жити разом — також не можна.
Вони пили чай на тій самій кухні, де два місяці тому був скандал. Говорили про доглядальницю, про тривожну кнопку, про те, як часто вони приїжджатимуть. Свекруха більше не згадувала про квартиру та дарчу. Вона просто була вдячна, що вони поряд.
Діана дивилася на неї і зрозуміла: свекруха не була монстром. Вона була просто зляканою літньою жінкою, яка боялася померти на самоті. І намагалася купити любов та увагу єдиним, що в неї було — квартирою. Але любов не купується. Вона дається добровільно. Або взагалі не дається.
За тиждень до Лариси Петрівни стала приходити доглядальниця — тітка Галина, добра жінка за п’ятдесят. Вона допомагала зі прибиранням, готувала обіди, просто розмовляла. Богдан із Діаною приїжджали тепер щосуботи, привозили продукти, гуляли разом у парку. Іноді залишалися ночувати, але вже як гості, а не як бранці.
Свекруха ніколи не пропонувала їм переїхати до неї. І дарчу ту порвала. Сказала, що залишить квартиру Богдану у спадок, коли настане час. А поки що вона живе в ній сама, і це правильно.
І всім полегшало. Тому що кордони – це не жорстокість. Кордони – це повага. До себе, до інших, до того простору, в якому кожному потрібно вільно дихати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
