Анну в селі знали всі. Вона була роботящою жінкою, вдовою вже багато років. Дітей мала двох: сина Сергія і дочку Орисю.

Орися від самого дитинства була біля матері. Допомагала й по господарству, і в хаті, і на городі. Вийшла заміж у сусіднє село, але приходила майже щодня: то картоплю викопати, то курям зерна насипати, то маму до лікаря відвести.

Сергій же завжди був «пташкою на льоту». То в армії, то на заробітках, то десь у Польщі, то знову вдома — без копійки, але з широкою усмішкою:

– Мамо, та життя одне, треба його смакувати!

Анна зітхала:

– Синку, та й смакуєш ти не роботою, а гульбою…

Минали роки. Анна старіла, хвороби нагадували про себе. Орися була поруч: везла на лікування, варила дієтичні страви, ночами сиділа біля мами. Сергій же приїжджав зрідка – то просити грошей, то переночувати.

– Мамо, ви не уявляєте, яке життя важке. Де б не був – всюди проблеми, – жалівся він, сівши за стіл.

Анна дивилася на нього й серце щеміло: бачився він їй таким бідним і нещасним.

– Може, колись йому пощастить, – думала вона. – А то й справді… життя не склалося.

А про Орисю навіть не думала в такому ключі: бо вона завжди була сильною, надійною, ніколи не скаржилася.

Коли постало питання спадщини, Анна почала радитися з сусідкою.

– У мене ж двоє дітей, – казала. – Як правильно зробити?

– Поділи порівну, – радила та. – Бо ж потім ворожнеча буде.

Але Анна вагалася.

– Сергій… він же нічого не має. Усе прогуляв, нічого не нажив. А Орися… у неї й хата, й господарство, й чоловік. Може, й не треба їй так багато?

І вона вирішила: майже все відписати синові.

Коли документи були готові, вона покликала дітей. Сиділи вони в хаті, за тим самим столом, за яким колись разом обідали.

– Діти мої, – почала Анна. – Я вирішила, як бути зі спадщиною. Хату й землю я записала на Сергія.

Орися аж застигла.

– Мамо… як це на Сергія? – тихо спитала вона.

– Доню, ти ж маєш своє. Ти сильна, у тебе життя склалося. А Сергій бідний… Йому ж треба опора.

– Опора? – у голосі Орисі бриніли сльози. – А хто вам опорою був усі ці роки? Хто город садив? Хто ліки купував? Хто ночами біля вас сидів? Він? Чи я?

Сергій знітився:

– Орисю, ну не починай… Тобі ж і справді добре живеться. А мені тяжко…

– Тяжко?! – Орися підвелася. – То чому ж, коли мамі було тяжко, тебе ніколи не було поруч? Чому я одна все робила? А тепер виходить, я зайва?

Анна відвела погляд. Її серце розривалося, але вона стояла на своєму.

Минув час. Анна ще жила, але вже не так, як колись. Орися, попри образу, не перестала приходити. Вона не могла залишити матір. Але щось у її душі надломилося. Не було тієї теплоти у словах, тієї радості в очах. Була лише обов’язок і гірка несправедливість.

Сергій тим часом знову десь поїхав. Хата стояла порожня, земля заростала бур’янами.

Одного вечора, коли Анна лежала хвора, вона покликала дочку.

– Доню… я помилилася.

– Мамо, – тихо відповіла Орися, – я ж не за спадщину бігала. Я бігала за вами. Але знайте: боляче чути, що всі мої роки нічого для вас не значили.

Анна заплакала. Вперше за довгий час. Вона зрозуміла, що «бідний» син – це не завжди той, хто не має грошей. Бідний той, хто не має серця.

А справжнє багатство було весь час поруч – у доньці, яка мовчки несла її старість на своїх плечах.

Материнське серце часто шукає виправдання для слабших дітей, але іноді в цьому криється найбільша несправедливість. Бо той, хто завжди поруч, заслуговує не меншої любові, ніж той, хто вічно «бідний і нещасний».

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.