У квартирі було тихо, якщо не рахувати старого холодильника, який гудів так, ніби збирався злетіти в космос. Оксана стояла біля плити, помішуючи макарони. Найзвичайніші, найдешевші, бо на щось краще грошей у гаманці просто не лишилося. Коли в домі з’являється «хобі», яке потребує щоденних фінансових вливань у рідкому вигляді, меню стає дуже одноманітним.

З ванної кімнати донісся той самий звук. Коротке, сухе клацання бляшаної банки. На мить у неї перехопило подих. Потім почулося довге, задоволене зітхання. Микола «розслаблявся».

— Миколо, вечеря готова, — гукнула вона, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Йди їж, поки не охололо.

Він вийшов не одразу. Коли ж двері нарешті скрипнули — ті кляті завіси вона просила змастити ще з весни — на кухні з’явився чоловік, якого вона ледь впізнавала. Колись він був красенем: широкі плечі, впевнений погляд, золоті руки. Тепер перед нею стояв хтось із землистим обличчям та очима, що назавжди втратили блиск. Стара майка, яку вже давно пора було пустити на ганчірки, обтягувала живіт.

— Знову порожні макарони? — буркнув він, сідаючи на табуретку так важко, що та жалібно писнула. — Оксано, ну ти ж знаєш, мені робота сили витягує. Мужику м’ясо треба. Котлет хоч би якихось насмажила.

Оксана повільно поклала ложку на стіл.

— М’ясо, Колю, коштує грошей. А твій аванс, про який ти казав у вівторок, десь «розчинився». Сьогодні вже п’ятниця. Я ледь на хліб нашкребла в кишені куртки. Ти куди їх подів? Знову Сашкові позичив «до зарплати» чи в гаражах за здоров’я когось із кумів пив?

Микола раптом різко опустив долоню на стіл. Не те щоб сильно, але посуд брязнув.

— Почалося! Знову ти за своє! — він обдав її запахом, який вона навчилася ненавидіти всією душею. — Я на тій будові спину гну? Гну! Весь день на бетоні, під дощем… Маю я право прийти додому і просто видихнути? Ти як твоя мати стала, слово в слово. Та теж тестю життя не давала, все пиляла, поки чоловік зовсім не згас.

В Оксани всередині все захололо. Порівняння з матір’ю завжди було його улюбленим прийомом. Він знав, куди цілити.

Перед очима Оксани миттю пролетіли картинки з дитинства. Сірий листопад, батько, який не тримається на ногах, і мама, яка вічно плаче і щось відмиває. Вона згадала, як у десять років ховалася в старому сараї на дачі, зарившись у сіно, бо батько в черговому нападі «щирості» вирішив, що всі його біди — через дітей. Вона просиділа там до світанку, здригаючись від кожного шурхоту, поки в хаті нарешті не запала важка, гнітюча тиша.

— Не смій згадувати мою маму, — тихо відповіла вона. — Вона все життя поклала на те, щоб витягувати батька з канав. Вона його прощала, мила, шукала йому виправдання… І подивись на неї зараз. У свої роки вона виглядає як глибока старенька. Руки трусяться, погляд завжди в підлогу. Це він її такою зробив. Своєю «душевністю».

— Та годі тобі драми розігрувати! — Микола відмахнувся і знову потягнувся до своєї банки. — Хороший був чоловік, компанійський. Просто жінки в цій сім’ї… ви як іржа, все живе з’їдаєте своїми правилами.

У цей момент у коридорі почувся шум. Це повернулися діти. Артем, якому вже минуло шістнадцять, і Юля, молодша на два роки. Вони намагалися прослизнути у свою кімнату непоміченими, як тіні.

— Діти, йдіть вечеряти, — покликала Оксана.

— Не хочемо, ми у друзів перекусили, — буркнув Артем, не піднімаючи очей.

Оксана зайшла до них у кімнату. Там пахло чимось знайомим і неприємним. Вона відчинила вікно, впускаючи прохолодне повітря.

— Артеме, ти знову курив? — запитала вона, дивлячись на сина.

Той розвалився на ліжку, дивлячись у стелю з такою байдужістю, що серце Оксани стиснулося.

— А що, ма? Батько палить прямо в хаті. Дід палив. У нас це, мабуть, у крові, — він хмикнув. — Чого ти до мене причепилася? Он на кухні подивися, там дихати нічим, а ти мені за одну цигарку моралі читаєш.

— Ти ж на футбол збирався… Тренер казав, у тебе майбутнє є.

— Футбол — це для багатих, — відрізав син. — Батя сказав, що краще в гаражі йти, до хлопців. Там хоч життя навчать, а не по полю бігати.

Оксана відчула таку нудоту, що змушена була спертися на одвірок. Вона вийшла в коридор і набрала матір. Ганна Степанівна відповіла довгим, важким зітханням.

— Мамо, — почала Оксана, — я більше не можу. Микола йде шляхом мого батька. Олег не працює, сидить у тебе на пенсії. Артем почав прогулювати школу. Ми всі тонемо.

— Терпи, доню… — прошепотіла мати. — Така наша доля жіноча. Сім’я — це хрест. Треба згладжувати кути, прощати. Хто, як не ти, дім триматиме? Жінка — це ж як клей…

— Я не хочу бути клеєм для розбитого корита, мамо! Ти в свої роки перетворилася на тінь! Ти називаєш це життям?

Оксана вимкнула телефон. На кухні Микола вже спав, поклавши голову на стіл поруч із недоїденими макаронами.

Оксана пройшла у вітальню. Світло старої люстри висвітлювало обшарпані шпалери, стоси непрасованої білизни та пил, який вона вже не мала сили витирати. Вона раптом згадала пропозицію подруги, яка кликала її до себе в передмістя, у невеличкий будиночок біля лісу.

«Приїжджай хоч на тиждень, Марічко. Ти ж там зів’янеш зовсім», — казала та.

Тоді Оксана відмовилася. «Як я їх лишу? Вони ж без мене пропадуть». Тепер вона розуміла: це була не любов. Це був страх. Страх визнати, що її «незамінність» лише допомагає їм ставати гіршими.

Вона дістала з-під ліжка стару валізу. Почала кидати туди речі. Тільки свої.

— Мамо… ти що робиш? — Юля стояла в дверях, її голос тремтів.

— Збираюся, Юлю. Я йду.

— До бабусі? На дачу? — прошепотіла донька.

— Ні. Я просто йду. Зніму кімнату ближче до роботи. А далі побачимо.

— А як же ми? — Артем з’явився за спиною сестри. Уся його пиха кудись зникла. — Хто буде готувати? Хто за світло заплатить? У батька ж картка порожня, він усе витратить за два дні! Нас виселять!

Оксана закрила валізу і подивилася на сина.

— Артеме, тобі скоро сімнадцять. Юлі чотирнадцять. Ви самі обрали цей шлях. Ти вирішив бути «як батько». Ти куриш, ти грубіяниш, ти вважаєш, що я — це безкоштовний додаток до плити та пральної машини. Тепер у вас є батько. Він «майстер на всі руки», як він каже. Нехай він вирішує проблеми.

З кухні почувся гуркіт — Микола прокинувся від шуму і намагався встати.

— Оксано! — закричав він. — Де мої цигарки? Ти знову їх кудись запхала?! Я зараз тобі влаштую…

Вона вийшла в коридор. Микола стояв, тримаючись за стіну, його обличчя перекосилося від люті.

— Твої цигарки у сина в кишені, Колю. Ключі я кладу на тумбочку. Завтра я подаю на розлучення і на поділ майна. Мені належить частина цієї квартири, і я її заберу.

Микола завмер. Він очікував на чергову сварку, сльози, вмовляння. Але ця холодна рішучість його налякала.

— І куди ти підеш? — він спробував засміятися, але вийшло жалюгідно. — Кому ти потрібна в сорок років? Приповзеш через три дні, коли гроші закінчаться! Без мене ти ніхто!

— У мене є мій час, Колю. І це найдорожче, що в мене лишилося. А щодо «нікого»… Подивимося, на що перетвориться цей дім без людини, яка його тримала.

Вона відчинила двері. Чоловік кричав про «зраду», син вимагав лишити грошей на їжу, а донька просто плакала. Оксана вийшла і вперше за багато років вдихнула повітря, яке не пахло перегаром.

Минуло три дні. Оксана жила в невеликій, але чистій орендованій кімнаті. Телефон розривався.

— Оксано… — голос Миколи був хрипким. — Тут… це… трубу у ванній прорвало. На кухні теж тече. Сусіди знизу стукають, кажуть, поліцію викличуть. Я не знаю, де цей чортовий вентиль! Повернися, а? Я все зрозумів. Кидаю! Чесно! Завтра ж іду кодуватися! Сил немає одному…

— Виклич сантехніка, Колю, — спокійно відповіла вона. — Ти ж казав, що ти майстер. Ось і покажи клас. Або хоча б знайди гроші на майстра.

— Грошей немає! Зовсім! Юлька плаче, у неї чоботи промокли… Марійко, ну в тебе серце є?!

— Чоботи ти обіцяв їй ще на початку осені, Миколо. Гроші були. Де вони — ти знаєш краще за мене.

Вона поклала слухавку. Слідом посипалися дзвінки від матері.

— Оксано, як ти могла?! — Ганна Степанівна ледь не задихалася. — У Миколи тиск під двісті! Олег поїхав йому допомагати, вони там… ну, коротше, обидва лежать тепер! Діти голодні! Хіба ми так тебе виховували? Сім’я — це ж святе!

— Мамо, допоможи їм сама, якщо ти так віриш у «жіночу долю». Ти майстер згладжувати кути — от і вперед, бери ганчірку та йди витирати воду за ними двома.

— Ти стала запеклою… суха колючка… Усі сусіди знають, яка ти дочка невдячна!

Через два тижні прийшло повідомлення від Артема:

«Мам, батько твій ноутбук старий здав у ломбард. Сказав, що на продукти, а сам із дядьком Олегом уже три дні не виходять із кухні. Юлі реально нема чого їсти. Я пішов на склад овочевий, ночами ящики розвантажую, щоб хоч на хліб було. Вибач мені. Допоможи, будь ласка».

Оксана відчула, як стара знайома жалість намагається прорости в серці. Але вона вчасно згадала ту собачу будку і мамині тремтячі руки. Вона призначила синові зустріч у невеликому парку.

Артем виглядав жахливо. Схуд, очі запали, руки в подряпинах.

— Я допоможу тобі та Юлі, — сказала Оксана, дивлячись синові в очі. — Я знайшла невеличку квартиру, двокімнатну. Там чисто, є все необхідне. Переїжджайте до мене. Але в мене є одна умова. І вона не обговорюється.

— Яка?

— Вашого батька у вашому житті більше не буде. І бабусі з її розмовами про «терпіння» теж. Тільки навчання, робота, мої правила і абсолютний порядок. Якщо я побачу хоч одну цигарку або почую запах — ви повертаєтеся назад до нього. Згодні?

Артем довго мовчав.

— А як він? Він же пропаде сам. Брудом заросте, або квартиру спалить…

— Він пропав ще тоді, коли вперше вирішив, що алкоголь важливіший за твій перший крок чи Юліне перше слово. Ми просто допомагали йому вдавати, що він ще тут. Обирай зараз: або ти йдеш на дно разом із ним, або ми разом вчимося плавати. Іншого шансу не буде.

Наступного ранку діти переїхали. Микола навіть не помітив їхнього відходу — він був у черговому «творчому пошуку» на дні пляшки разом із родичем.

Розлучення було довгим і неприємним. Микола приходив під роботу, кричав про «негідну жінку», погрожував, що «все зруйнує». Але Оксана була як скеля. Квартиру врешті-решт продали через суд. Микола отримав свою частку, якої вистачило на маленьку кімнатку в передмісті. Кажуть, він там і зараз живе, звинувачуючи весь світ у своїх бідах.

Оксана сиділа на кухні своєї нової квартири. На підвіконні цвіли орхідеї — раніше вони в неї завжди гинули через тютюновий дим. Юля готувалася до іспитів, а Артем повернувся з тренування — він таки повернувся у футбол і тепер грав за місцеву аматорську команду.

Вона відкрила вікно. Вечірнє місто дихало свіжістю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.