Марина стояла біля кухонного вікна, в руках стискала чашку з кавою — це була вже третя спроба прокинутися, хоча на годиннику ледь минало одинадцяту. Кава давно охолола, стала гіркою, але допомагала хоч якось триматися на ногах.

За спиною, у вітальні, вирував справжній шторм: гуркіт стільців, брязкіт посуду і високий, вимогливий голос свекрухи, Вікторії Павлівни.

— Миколо! Ну де ти там застряг? Ти що, забув батон нарізати? І соус скінчився! Збігай швиденько в магазин, ну що ми, сухом’ятку будемо їсти? Не по-людськи це!

Марина прикрила очі. Щовихідних сценарій повторювався так точно, що ставало страшно. Рідня чоловіка не просто приїжджала в гості — вони робили набіг.

Вікторія Павлівна та зовиця Олена з двома дітьми, семирічним Денисом та п’ятирічною Софійкою, з’являлися на порозі квартири як стихійне лихо. Без попередження, але із залізобетонною впевненістю у своєму праві бути тут господарями.

— Мариночко, ми тут випадково повз проїжджали, вирішили заскочити на хвилинку! — зазвичай щебетала Олена, влітаючи в коридор і розкидаючи взуття.

«Випадково» — це з іншого кінця міста, з двома пересадками в забитому транспорті.

Марина добре знала, що зараз відбувається у вітальні: діти стрибають на дивані, втираючи крихти печива в дорогу оббивку. Олена сидить у кріслі, не відриваючись від телефона, і скаржиться на життя. А Вікторія Павлівна в цей час проводить ревізію в холодильнику, коментуючи кожну полицю.

«Пилососи», — промайнуло в голові Марини. Це слово ідеально описувало родичів чоловіка. Вони всмоктували все: їжу, час, сили та емоції.

Двері кухні рипнули, увійшов Микола. Вигляд у нього був винуватий і страшенно замучений.

— Марин… там мама питає, чи є в нас той сир? Ну, такий дорогий, з пліснявою, пам’ятаєш, ми вчора брали?

Марина повільно обернулася до чоловіка.

— Той самий, що я купила собі на свято, щоб ввечері трохи відпочити? — тихо запитала вона.

Микола відвів очі.

— Ну так… Просто Олена побачила його в холодильнику, і діти просять спробувати. Марин, ну вони ж гості, рідні люди. Ну не будь такою… не будь дріб’язковою, а?

«Не будь дріб’язковою» — ця фраза була девізом їхнього сімейного життя останні два роки. Марина зітхнула. Їй хотілося просто вигнати їх усіх, крикнути, що це її квартира, яка дісталася від покійної бабусі. Що це її продукти, куплені на важко зароблену премію. Але вона мовчала.

Микола був справді доброю людиною. Він дбайливо ставився до неї та саме він зараз допомагав оплачувати дороге відновлення її батька після важкої хвороби. Витрати були величезні. Марина віддавала всю свою зарплату до копійки, але цього катастрофічно не вистачало. Микола мовчки закривав дірки в бюджеті, брався за будь-який додатковий підробіток, і Марина почувалася зобов’язаною терпіти його родину.

— Бери сир, — глухо сказала вона. — І соус теж купи, картка на тумбочці в передпокої.

Микола вдячно кивнув і майже вибіг із кухні.

Надвечір, коли діти нарешті трохи вгомонилися, а Олена доїла останні домашні котлети, Вікторія Павлівна перейшла до «головного номеру». Вона відсунула порожню тарілку, витерла губи серветкою та обвела всіх присутніх важким поглядом.

— От дивлюся я на вас, діти, і душа болить, — почала вона урочисто.

Марина напружилася. Такі вступи ніколи не віщували нічого хорошого.

— У тісноті живете, — продовжувала свекруха, критично оглядаючи затишну вітальню. — Своїх дітей поки немає, а вже розвернутися ніде. А Оленка? Тулиться з двома ангелятами в моїй малесенькій квартирці, хіба це життя?

Олена миттєво зробила сумне обличчя і шмигнула носом, підтримуючи матір.

— Я тут подумала, — Вікторія Павлівна зробила ефектну паузу. — Треба вирішувати житлове питання по-дорослому. Сім’я має триматися разом, бо в єдності — сила!

— І що ви пропонуєте? — обережно запитав Микола.

— Продати цю квартиру і мою теж продати. Скласти докупи всі гроші, Микола візьме кредит — йому дадуть, у нього офіційна робота хороша. І купимо великий будинок за містом! На всіх!

У кімнаті стало настільки тихо, що було чутно, як цокає годинник у коридорі.

— Який будинок? — перепитала Марина, сподіваючись, що це просто жарт.

— Великий! Красивий! — натхненно продовжувала свекруха. — Щоб усім місця вистачило. Ми з Оленкою та дітками на першому поверсі, ви з Миколою — на другому. Я буду господарством займатися, город заведемо, свої овочі, свіже повітря! Краса!

Марина подивилася на чоловіка. Вона чекала, що він розсміється і скаже: «Мамо, ти що? Який спільний будинок? У нас своє життя». Але Микола мовчав, розглядаючи візерунок на скатертині.

— Мамо, ну це дуже складне питання… — пробурмотів він нарешті. — Треба все добре порахувати.

— Та що там рахувати?! — обурилася Олена. — Маринка все одно на роботі цілими днями, їй навіщо квартира? А так ми всі разом будемо. Тобі, Колю, легше стане: мама завжди нагодує, сорочки попрасує, а то ходиш вічно втомлений.

Марина повільно підвелася з-за столу.

— Я подумаю, — сказала вона крижаним тоном. — А зараз вибачте, у мене дуже розболілася голова.

Вона пішла в спальню і щільно зачинила двері. Вони не просто хотіли з’їсти її сир — вони хотіли з’їсти її життя. Продати її власну квартиру, її єдиний надійний тил, і вкласти гроші в «спільну справу», де вона стане просто гостею при королеві-матері. Найстрашнішим було те, що Микола не сказав твердого «ні».

Наступний тиждень минув у важкому мовчанні. Микола ходив замислений, уникав її погляду. В середу ввечері він був у душі, коли його телефон на тумбочці піскнув. Марина ніколи не перевіряла гаджети чоловіка, але екран висвітив повідомлення від банку великими літерами.

«Списання коштів. Кредит «Готівковий». Залишок боргу…»

Марина заціпеніла. Який кредит? У них не було спільних кредитів. Навіть з урахуванням допомоги батькові вони жили на те, що заробляли. Марина економила на всьому: на одязі, на косметиці, навіть на зайвій чашці кави поза домом, щоб не навантажувати бюджет.

Вона взяла телефон. В історії операцій за останні пів року відкрилася страшна картина.

«Мамі на лікування» — певна сума.

«Олені на продукти» — ще сума.

«Погашення кредиту» — солідна частка кожного місяця.

Поки вона відмовляла собі в найнеобхіднішому, Микола таємно утримував сестру та матір. І цей величезний кредит… Вона згадала, як рік тому Олена намагалася відкрити «власну справу» — якийсь магазинчик одягу. Прогоріла за три місяці, залишилися великі борги. Схоже, «улюблений братик» взяв їх на себе.

Марина поклала телефон на місце. Микола вийшов із ванної, спокійний і нічого не підозрюючи.

— Марин, ти не спиш?

— Ні, — відповіла вона з темряви. — Я думаю про той будинок. Твоя мама має рацію, нам треба щось змінювати.

Микола завмер із рушником у руках.

— Ти… ти справді згодна?

— Так. Я все обміркувала. Запрошуй їх у суботу на вечерю, будемо обговорювати деталі.

Микола кинувся до неї, обійняв

— Боже, Маринко, я знав, що ти в мене найрозумніша! Мама так зрадіє! Це буде зовсім інше життя, от побачиш!

«О так, — подумала Марина, дивлячись у стелю. — Це буде незабутнє життя».

Субота настала швидко. Цього разу Марина не стояла біля плити. Вона замовила доставку з дорогого ресторану: хороші стейки, вишукані салати, вино. Стіл виглядав розкішно.

Родичі приїхали «при параді». Вікторія Павлівна в новому вбранні, Олена з новою зачіскою, навіть діти поводилися підозріло тихо.

— Ну що, господиня! — свекруха всілася на чолі столу. — Надумала? От і розумниця! Я вже й варіанти придивилася, такий котедж продається — три поверхи, альтанка, краса!

— Давайте спочатку поїмо, — лагідно посміхнулася Марина.

Вечеря проходила в повній ейфорії. Родичі вже ділили територію. Олена сперечалася з матір’ю, які шпалери клеїти в дитячій, свекруха планувала, де поставить теплицю. Микола сидів задоволений, гордий тим, як він усіх помирив.

Коли з основною стравою було покінчено, Марина встала.

— А тепер до справи, — сказала вона, дістаючи з папки папери. — Я підготувала попередній план угоди, щоб усе було чесно і згідно з законом.

Вона поклала листи на стіл.

— Отже, математика проста. Моя квартира зараз коштує значно більше, ніж ваша «одиничка», Вікторіє Павлівно. Будинок, який ви хочете, коштує дуже дорого. Микола має взяти ще один кредит, щоб покрити різницю.

— Все правильно! — кивнула свекруха, заглядаючи в цифри.

— Чудово. Тепер про власність, — голос Марини став твердим. — Оскільки більша частина грошей — це кошти від продажу моєї особистої квартири, 60% будинку оформляється одразу на мене.

Посмішка Вікторії Павлівни почала зникати.

— Ну… це ж просто формальності, Мариночко. Головне, що ми сім’я.

— Ні, це не формальність, а юридичний факт. Далі, кошти від вашої квартири — це 20%. Отже, 20% оформляється на вас, Вікторіє Павлівно.

— А Олена? — вигукнула зовиця. — А мені що?

— А тобі, Олено, нічого, — спокійно відповіла Марина. — Ти ж гроші не вкладаєш.

— Як це?! А де я буду жити? Я теж хочу свою частку! Мамо, скажи їй!

— Почекай, доню, — насупилася свекруха. — Марино, ну якось це не по-людськи. Олена там прописана, треба і їй щось виділити.

— Можна, — кивнула Марина. — З вашої частки, Вікторіє Павлівно. Поділіть свої 20% навпіл.

Свекруха поперхнулася вином. Віддавати своє вона явно не збиралася.

— Але є ще один нюанс, — Марина продовжувала. — Решта 20% — це кредит, який бере Микола. Оскільки ми в шлюбі, ця частка буде спільною. Але банк зараз дуже суворо перевіряє всіх, хто буде жити в будинку.

Вона дістала інший листок.

— Щоб нам дали хороший відсоток і дозволили прописати Олену з дітьми, банк вимагає підтвердження фінансової чистоти всіх членів сім’ї. Олено, мені потрібна довідка про твої кредитні зобов’язання.

У кімнаті стало настільки тихо, що було чутно дихання. Олена зблідла, потім почервоніла.

— Навіщо це?! — вигукнула вона. — Я ж не беру кредит! Це Микола бере!

— Але ти там будеш жити. Банк має знати, що немає ніяких фінансових ризиків. Ти ж не хочеш підставити брата? У тебе ж немає великих боргів, Олено?

Марина дивилася прямо в очі зовиці. Там була паніка.

— Немає в мене нічого! — крикнула Олена, підхоплюючись. — Що це за допити? Ти спеціально це вигадала, щоб мене принизити!

— Олено, заспокойся, — втрутився Микола. — Марина правду каже, це звичайна процедура. Замов довідку онлайн, це ж хвилина діла.

— Не буду я нічого замовляти! — верещала Олена. — Не ваша справа!

— Чому ж не наша? — Марина зробила ковток води. — Якщо в тебе є борги, їх можуть почати стягувати через суд. Прийдуть у наш спільний будинок, почнуть описувати майно. Нам це треба?

— Та пішла ти! — крикнула Олена. — Мамо, поїхали звідси! Вона просто знущається!

— Стривай! — гаркнула Вікторія Павлівна. Вона зрозуміла, що план з будинком руйнується. — Марино, ти переходиш межу. Олена — моя донька, Микола — мій син. У нас у родині не прийнято паперами трясти! Ми живемо на довірі! Ти маєш просто продати квартиру, віддати гроші Миколі, а він сам вирішить, як оформити. Він чоловік, він голова!

— Отакої? — Марина посміхнулася. — Довіра? Добре. Миколо, а ти довіряєш сестрі?

— Звичайно… — розгублено відповів він. — Марин, що відбувається?

— Відбувається те, що твоя сестра каже неправду, твоя мама про це знає, і ти теж мовчиш.

Марина взяла телефон.

— В Олени є величезний борг, який вона не платить. Точніше, платиш ти, Миколо, кожного місяця. Велика сума з нашого бюджету йде на її старі помилки.

Микола зблід. Він виглядав як людина, яку викрили в чомусь ганебному.

— Звідки ти знаєш?

— Побачила повідомлення від банку на твоєму телефоні.

Вікторія Павлівна схопилася з місця.

— Ти заглядала в телефон чоловіка?! Яка ницість! Шпигуєш за рідними людьми!

— Рідні люди не обманюють свою сім’ю! — Марина теж встала, і її голос зазвучав твердо. — Я ходжу в старих речах, я не була у відпустці кілька років! Ми кожну копійку рахуємо, щоб поставити мого батька на ноги! А ти, Миколо, таємно віддаєш величезні гроші кожного місяця, щоб покрити невдачі своєї сестри?!

— Їй важко! — вигукнув Микола. — Вона одна з дітьми!

— А мені?! — Марина вдарила долонею по столу. — Мені легко? Я працюю на двох роботах! А ви… — вона обвела поглядом родичів. — Ви просто хотіли, щоб я продала свій єдиний захист, свою квартиру, і вклала гроші у вашу бездонну яму! Щоб я залишилася ні з чим, а Олена закрила свої проблеми моїм коштом!

— Та забирай свою квартиру! — Олена схопила сумку. — Жадібна ти! Шкода їй для рідні… Щоб ти була щаслива зі своїми грошима! Мамо, йдемо!

— Ноги моєї тут більше не буде! — просичала Вікторія Павлівна. — Миколо! Якщо ти залишишся з цією… з цією економною пані, у тебе більше немає матері! Вибирай!

Вона театрально зупинилася в дверях. Микола сидів, опустивши голову. Потім повільно перевів погляд на Марину. Вона була готова до всього. Якщо він вибере їх — нехай іде.

— Йдіть, — тихо сказав Микола.

— Що?! — не повірила матір.

— Йдіть звідси. Обидві.

— Ти виганяєш матір?! Заради неї?

— Я прощаюся з вами, бо ви мене зрадили, — Микола підвівся, голос його тремтів, але був впевненим. — Я допомагав вам як міг, обманював дружину, крав у нашої родини… А ви хотіли залишити Марину без даху над головою. Я чув, як ви перешіптувалися перед вечерею: «Головне, щоб вона все підписала, а там ми її поставимо на місце». Я все чув, мамо.

Вікторія Павлівна відкрила рот, закрила і вибігла з квартири, гупнувши дверима так, що стіни здригнулися. Олена побігла слідом, тягнучи наляканих дітей.

У квартирі запала тиша. Марина безсило сіла на стілець.

Микола підійшов до неї. Він не виправдовувався. Просто дивився на неї, як людина, що щойно вийшла з густого туману.

— Пробач мені, — видавив він. — Я був повним дурнем.

— Так, — погодилася Марина. — Ти був дурнем. І тепер ми матимемо дуже довгу розмову про те, як ми будемо жити далі. Більше жодних таємних витрат. Жодної копійки з нашого бюджету на чужі борги.

— Я більше не дам їм нічого, — похитав головою Микола. — Я мало не втратив головне — тебе.

Марина подивилася на нього. У її погляді ще був біль, але зникла та безнадійність, що мучила її довгий час.

— Прибери зі столу, — втомлено сказала вона.

Микола кивнув і почав мовчки збирати посуд. Повітря в квартирі, яке ще хвилину тому було важким і липким, раптом стало чистим. Марина відчула, що вона нарешті вдома. І цей дім тепер був її справжньою фортецею.

Атракціон небаченої щедрості закрився назавжди. Іноді треба зруйнувати чужі ілюзії, щоб зберегти своє власне життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.