Миколка народився у звичайному селі, у звичайній хаті під стріхою, де пахло дровами, молоком і маминими пирогами. Коли він був зовсім малим, мама завжди називала його “моє сонечко”. Вона ніколи не дозволяла собі плакати при ньому, навіть коли серце рвалося на шматки. А плакати було чому — бо тато пив.
Спочатку — трохи, “для компанії”. Потім — більше. Потім — завжди. І от Миколка, ще зовсім дитина, часто сидів біля вікна й чекав, коли двері заскриплять, і тато зайде. Він приходив похитуючись, з червоними очима, і тоді мама швидко садила Миколку за книжку або відправляла до хати бабусі:
— Іди, синочку, до баби Ганни, вона тебе любить, — шепотіла.
І він ішов. І чув, як позаду, крізь ніч і дощ, лунали мамині крики й татове п’яне бурмотіння.
Він запам’ятав усе. Як мама на світанку сиділа на лавці з опухлими очима й гладила його по голові. Як у хаті пахло ліками й гіркими словами. Як вона все одно усміхалась:
— Ми з тобою впораємось, Миколко, правда?
Він кивав, не розуміючи ще, що таке “впоратись”.
А потім мама захворіла. Дуже. І скільки б вона не намагалася приховати біль, Миколка бачив, як вона слабшає. Вона не могла вже працювати, лежала тихо на ліжку, а він приносив їй воду й читав уголос казки. Вона гладила його худеньку руку і повторювала:
— Ти тільки не озлобись, Миколко. Добро завжди вертається.
А потім її не стало.
Йому тоді було лише десять. Похорон він пам’ятав розмитим — земля, хустки, сльози, холод. Тато стояв осторонь, мов камінь, і того вечора знову напився. А Миколка сидів біля вікна й тихо кликав маму.
З того дня він жив із бабусею Ганною. То була проста сільська жінка — руки в мозолях, голос лагідний, очі добрі. Вона для Миколки стала всім: і мамою, і татом, і другом. Вона брала його з собою в город, у хлів, учила садити, доїти, шити ґудзики.
— Хто працює — той живе, — казала вона. — А хто жаліє себе — той пропаде.
Бабуся жила не сама. Біля неї стояв будинок її старшої дочки — тітки Марії. У Марії було двоє своїх дітей — двоюрідних братів Миколки. Але Марія не дуже любила племінника. Вона часом казала:
— Мамо, не треба його так балувати, у нас свої діти.
Бабуся тоді тільки махала рукою:
— Замовкни, Маріє. Він — сирота. У нього нікого нема.
Іноді бабуся справді “крала” для нього. Пам’ятаю, як вона тихцем діставала з комори печене яблуко чи варену картоплину й шепотіла:
— Тихо, тільки Марії не кажи, що я тобі дала. Її дітям теж треба, але ти — моя кровинка, ти найбільше потребуєш тепла.
Миколка тоді не розумів, чому треба ховатися, чому добро треба робити нишком. Але пам’ятав усе життя оті бабусині руки — натруджені, теплі, і її очі, в яких була любов, що гріла краще за будь-яку піч.
Він ріс добрим і вдумливим хлопцем. Не за компанію, не за вигоду — а тому, що так навчила мама, так навіяла бабуся. У школі він був старанний, хоч одяг його був старенький, а в кишені — лише хустинка та олівець.
Коли інші хлопці сміялися, що в нього нема телефона чи нових кросівок, він просто усміхався:
— Може, зате в мене є совість.
Після школи Миколка вступив у технікум. Працював ночами на будові, щоб заплатити за гуртожиток. Не просив ні в кого нічого, бо знав: просити нема в кого.
Коли отримав першу зарплату, навіть не купив собі нічого. Поїхав додому — до бабусі, і прямо з порогу сказав:
— Бабусю, ми зробимо мамі гарну могилу.
І зробив. На цвинтарі, серед високої трави, поставив білу плиту з різьбленим написом: “Мамо, я пам’ятаю і люблю”. Бабуся тоді стояла поруч і тихо плакала.
— Ти в мене золота дитина, Миколко, — казала вона. — І нехай світ тебе не змінює.
Минуло кілька років. Микола (так його тепер називали на роботі) став хорошим майстром-будівельником. Працював чесно, не хитрував. Люди довіряли йому. Він збирав гроші, мріючи збудувати дім — не палац, а просто теплу хату, щоб бабуся мала де доживати спокійно.
І от нарешті мрія здійснилась. Маленький двоповерховий будинок із верандою, садочок, бузок біля хвіртки. Коли бабуся переступила поріг, вона розплакалася:
— Господи, дожила! Дожила, щоб побачити, що добро не дарма!
Він забрав її до себе.
— Бабусю, тепер ти житимеш зі мною. Ніяких крадіжок з комори, ніяких шепотів. Ти тепер моя пані!
Вона сміялася й гладила його по щоках:
— Миколко, ти мій янгол.
Коли він одружився, усі в селі казали:
— Дівчині пощастило! Такий чоловік — рідкість!
Його дружина, Оленка, була добра, лагідна, але іноді дивувалася:
— Миколо, ти такий уважний, такий лагідний… Звідки в тобі стільки тепла?
Він тільки усміхався:
— Просто я знаю ціну любові.
Вона не розуміла, поки в їхню хату не приїхала бабуся. Стара вже, але ще при пам’яті, з ясними очима. Вона тихо сиділа біля печі, пряла нитки і любила з невісткою поговорити.
— Оленко, — казала вона, — ти бережи його. Бо в нього серце, як хліб: на всіх вистачить. Йому життя не гладило голови. Його мама померла, коли він ще хлопчиком був, а тато… — вона замовкла, — тато не вмів любити.
І розповіла їй усе — і про ті ночі, коли Миколка тікав до неї, бо в хаті крики; і про ті печені яблука, які вона ховала від власної дочки; і про те, як хлопець, вирісши, зробив мамі гарну могилу й збудував їй дім.
Оленка слухала, і сльози текли по щоках. Потім підійшла до чоловіка, обійняла його міцно:
— Ти знаєш, я тепер розумію, чому ти такий добрий. Бо ти бачив, як важливо бути добрим, коли навколо темно.
Він усміхнувся й притулив її до себе:
— Мене мама й бабуся навчили, що людина не повинна мститися за біль. Вона має навчитися прощати. Бо добро — воно, як зерно: кидаєш у землю, а воно проростає навіть крізь каміння.
Коли бабусі стало зовсім важко ходити, він сам її доглядав. Щоранку ніс їй чай, поправляв подушку, розмовляв, розчісував коси. А вона щоразу брала його руку в свої зморшкуваті долоні й тихо шепотіла:
— Ти — моє найвище щастя, Миколко. Якби всі люди були такі, як ти, світ би не знав зла.
Одного разу він стояв біля могили мами, поруч бабусиної. Вітер шелестів травою, і сонце лагідно торкалось плити.
— Я зробив усе, як ви хотіли, — сказав він тихо. — Я живу чесно, люблю щиро й дякую Богу, що мав вас обох. Бо якби не ви — не знаю, ким би я став.
І здавалось, що десь у повітрі ледь чутно пролунав мамин голос:
— Добро завжди вертається, Миколко…
Цю історію в селі розповідають досі. Про хлопця, який виріс серед болю, але не озлобився. Про онука, що не забув бабусю. Про чоловіка, який своїй дружині довів: доброта — не слабкість, а сила.
Бо кожен, хто колись відчував голод любові, здатен потім нагодувати нею цілий світ.
І тому Миколку згадують не як сироту, а як людину, що виростила навколо себе світло.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
