Мамин заповіт.
Зустрілися з давнім знайомим Миколою. Розговорилися. Запитую, як там його брат Віктор поживає в сусідньому селі? Він на мить розгубився, опустив очі, ніяково усміхнувся. Утім, почав неквапом свою сумну історію. За матеріалами “Українське Слово”
“Не помилитися б. Ні батькам, ні дітям”. Автор Петро Градовський, Житомирська область.
А вона така, ніби з різних куточків України списана: тільки заміни Миколу на Михайла чи Григорія — вже й почуєш: «І в нашім селі таке було…»
Словом, жила собі в селі жінка. Мала двох синів. Старший, Віктор, не далеко від рідного дому відбився — мешкав із родиною в сусідньому селі, кілометрів за десять. Молодший, Микола, «вибився в люди» — працював у обласному центрі, там і квартиру мав, і сім’ю.
Не забували матір — приїздили часто, допомагали по господарству.
— Та якось я через необережне поводження з «болгаркою» пошкодив сухожилля правої руки, — мов сповідується мені Микола. — Лікувався. Тож тривалий час не міг їздити в село. Пальці і нині не хочуть згинатися. Тільки попустила болячка, знов почав навідувати маму, допомагав чим міг. Доводив до ладу батьківське подвір’я…
Коли мама захворіла, пропонував переїхати до мене у Житомир. Відмовилася: нікуди зі своєї хати не поїду! Та й Вітя тут недалеко — у разі чого під’їде швидко…
Біда прийшла до братів несподівано. Відійшла за обрій матуся. Горе невимовне.
Попросили сусідів наглядати за хатою. Собаку і кицьку віддали в надійні руки — негоже ж кинути напризволяще. Господарство перевіз до себе Віктор. Та й роз’їхалися сини по домівках.
Через півроку зустрілися на проводах. Усе село зібралося. Прийшов і Микола: на батьковій — пам’ятник із вибитим портретом на чорному камені. Мамина місце ще свіже.
Тут і братова родина підійшла. Бачить молодший: старший брат чимось дуже заклопотаний. Усе приглядається: то ближче підійде до пам’ятника, то обійде навколо… «Хочу пам’ятник замінити, — врешті обізвався до Миколи, — поставити спільний для двох». «А навіщо ж одному це робити? — спитав той. — І я можу приєднатися до цього…»
Вікторове обличчя враз залилося густим рум’янцем. Він відвів погляд, потім глянув на свою дружину і мовив: «Чого ж ти будеш ставити пам’ятник, Колю, якщо мама на мене переписала хату і земельний пай? Я ж по совісті все хочу зробити…»
Миколі аж дух перехопило. Та за якусь мить узяв себе в руки і сказав: «Ми ж із тобою рідні брати, Вікторе, і нас тільки двоє. Хіба ж я безбатченко? Як ти зміг тихцем переконати маму, щоб переписала все на тебе? По совісті мало б бути все навпіл…».
Віктор мовчки вислухав. Тоді різко повернувся і хутко пішов. За ним — і його родина…
Відтоді брати стали чужі. Молодший у душі носить образу і на старшого брата, і на матір. Старший переконаний, що нічого поганого не зробив, — така була неньчина воля.
Микола, коли буває в селі, на розпитування цікавих відказує: «До суду звертатися не буду. Бог братові суддя».
Та є ще й людський сyд. Одні співчувають Миколі. Бач, покійна зі старшим сином обділила молодшого. Наче й не рідний їм. Видно, більше любила первістка… Інші не бачать за Віктором жодного гріха. Мовляв, мати знала, що робила. Може, Микола чимось завинив перед нею?
Ось така історія. Могла б статися деінде. Бо повсюди, доживаючи віку, літні люди постають перед дилемою: «На кого переписати своє обійстя, земельний пай?». Не помилитися б. Ні батькам, ні дітям.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
