Це історія про повернення до коріння, про давні таємниці, що пахнуть чебрецем і полином, і про те, як життя, мов течія річки, врешті-решт виносить усе на світло.
Надвечір сонце нарешті втихомирило свій запал, і спека почала потроху відступати, поступаючись місцем м’якій прохолоді. На луках, що розкинулися за селом, чоловіки дружно «завжикали» косами. Вони намагалися вхопити якомога більший шматок поля, де трава стояла висока, густа і пахуча, налита літніми соками. Сорочки давно прилипли до спин, піт котився по чолах, застеляючи очі, але вони просувалися вперед — крок за кроком, покіс за покосом.
— Трішки ще піднатисніть, соколи! — підбадьорювали жінки, що йшли слідом, спритно згрібаючи граблями вже підв’ялену траву.
Небо стояло чисте, наче вимите, дощу не передбачалося, тож селяни зі спокійною душею лишали копиці прямо на луках. Звісно, тоді солому чи готовий силос можна було виписати і в колгоспі, але то зовсім інше. А тут — справжнє сіно, запашне, цілюще. На такому сіні, кажуть, і сни сняться солодші, якщо випаде нагода заночувати теплої літньої ночі під зорями.
Коли останній клаптик було подужано, чоловіки втомлено опустили коси. Не кожен господар сьогодні так дбатиме про худобу — багато хто перейшов на готові корми. Але тут зібралося кілька родин, справжніх трудяг, що звикли помагати один одному. Попереду — субота, а отже, після тяжкої праці на всіх чекала гаряча лазня і заслужений відпочинок.
— Ой, гляньте, хто це там куряву підіймає? — жінки, приклавши долоні козирком до очей, вдивлялися в далечінь.
По путівцю, що звертав із головної дороги, котилася яскраво-червона легкова машина. У селі автівки були рідкістю — частіше проїде трактор чи протупотить коник, здіймаючи копитами пил.
— Чи не начальство якесь із району у вихідний день? — перешіптувалися чоловіки, гадаючи, хто б то міг завітати прямо до місця косовиці.
Машина зупинилася, злегка пихнувши. Дверцята відчинилися, і з-за керма вийшла… жінка. Вона була в легкій сукні, що ідеально сиділа по фігурі, на підборах, із ошатною зачіскою та яскравою помадою на губах.
— Жінка за кермом? Невже правда? — здивовано перезирнулися чоловіки.
— Здоровенькі були, господарі! — весело вигукнула вона, оглядаючи стомлених людей.
— Доброго дня… — невпевнено відгукнулися жінки. — У нас тут робота в розпалі…
— Та бачу, бачу! Ну, дайте вгадаю, кого я ще впізнаю… — Вона підійшла ближче, мружачись від сонця.
Раптом Галина, жінка в білій хустинці, ахнула: — Та невже… Наталка? Тебе ж не впізнати зовсім!
— Вона сама! — Керманичка машини розвела руки, ніби готова була обійняти все поле. — Ну що, впізнали онуку баби Полі?
Люди обступили її, розглядаючи модне вбрання та дивовижне перетворення колишнього сільського дівчиська на стильну міську пані.
— Ох і гарна ж стала, нічого не скажеш… Тільки ж туфлі бережи, Наталко, тут тобі не асфальт.
— Та що мені ті туфлі! Я ж додому приїхала… Хати рідної вже немає, а земля лишилася. Тягне сюди, от і приїхала на вас подивитися, рідним повітрям подихати.
— Скільки ж ти не була в нас? Років сім?
— П’ять. Якраз п’ять років, як бабусю поховала, так і не виходило вирватися. Робота, справи…
— А машина чия?
— Моя власна! — гордо відповіла Наталя.
— Ого, Наталю Миколаївно, ти тепер, мабуть, велика директорка в місті?
Вона розсміялася: — Та ні, не директорка. Керівниця планового відділу. Галко, це ти? Дай я тебе обійму!
— Та я ж у робочому, замажу тебе, — зніяковіла Галина.
— Та пусте! Сукня — то для тіла, а ви, мої добрі, — для душі.
Селяни почали розпитувати про життя, про дітей, про чоловіка.
— Чоловік об’ївся груш! — відрубала Наталя. — Вигнала я його. Скільки ж можна лінтюха на горбу тягнути? Сама тепер господарюю. От подивлюся на вас, та, може, за сільського вийду? Є тут вільні козаки?
Найстарший із косарів, шістдесятирічний Петро Макарович, першим підморгнув: — За мене йди, Наталко! Я ще ого-го, хоч куди!
Поле вибухнуло сміхом. — А жінку свою куди подінеш, Макаровичу?
— А хай на печі відпочиває…
— Ось ми зараз тітці Євдокії перекажемо, вона тобі швидко «сватання» влаштує!
Наталя розпитувала, як довго їхати до села, чи працює ще стара кузня. — Ой, Наталко, мабуть же зголодніла з дороги? — Галина заметушилася. — Ходімо до ялин, у нас там хліб домашній, молоко в глечику… Тільки ж проста їжа, не погордуй.
— Галко, я за таким хлібом п’ять років марила! Давай сюди. Але спочатку… — вона повернулася до Макаровича. — Дай-но мені косу. Хочу згадати, як воно.
— Та куди тобі? Туфлі ж…
Наталя миттю скинула черевички прямо в траву. — А я босоніж! Як у дитинстві.
Вона впевнено взяла косу, струснула кучерями і вправно підсікла траву. Перші похити були невпевнені, але м’язова пам’ять повернулася. — Не поспішай, тримай міцніше… отак, — підказували чоловіки.
Наталя пройшла кілька метрів, відчуваючи, як приємно холодить ноги роса, що починала випадати. Зупинилася, розчервоніла і щаслива. — Ох, важко з незвички! Отак поле пройдеш — і ніякої зарядки не треба.
Потім вони сиділи під ялинками, Наталя їла простий хліб, запиваючи холодним молоком, і мружилася від задоволення. — У місті все не те. Смак не той, повітря не те…
— А ви як додому збираєтесь? — запитала вона згодом. — Давайте, підвезу, хто влізе!
Галина, Макарович і ще двоє сусідок вмостилися в червону автівку. Машина повільно рушила путівцем у бік села, здіймаючи легку куряву. Чоловіки, зібравши інвентар, почали вкладатися на віз. Коник звично потягнув свою ношу.
Тітка Антоніна та її молода племінниця Зоя, що залишилися на возі, тихо завели розмову: — Приїхала, значить, Наталка… Тягне її сюди, ох тягне. І з чоловіком розлучилася… Я то знаю, до кого вона насправді приїхала.
— До кого? — зацікавилася Зоя. — Їй же після міста наше село — то суцільна нудьга.
— Не кажи так. Наталя любить цей край. А побачити вона хоче Сашка Потапенка…
— Дядька Сашу? Комбайнера? Та навіщо він їй, вона ж он на якій машині, велика пані!
— Ой, молода ти ще, Зою. Є речі, дорожчі за машини.
Наталя вела машину повільно, роздивляючись околиці. Ось молодий сосновий ліс піднявся, якого раніше не було. Ось нова огорожа… Спогади накочувалися хвилями, як у старому кіно.
Вона вперше побачила це село у вісім років. Мати привезла її — маленьку, залякану дівчинку, відірвавши від того, що вона вважала сім’єю.
Рік 1949-й Молодий Микола повернувся з армії. Красивий, статний, він одразу запримітив Стефанію. — Ну що, Стефо, люба ти мені. Нікого більше не треба, тільки ти.
Стефанія опускала очі й мовчала. Гірко їй було, бо знала те, чого не знав він. — Згодна я, Колю. Тільки не одружишся ти зі мною, як правду взнаєш.
— Та що там таке?
— Дитя в мене буде, Колю. Обманули мене… Студент один із міста влітку був, наобіцяв…
Микола зблід, стиснув кулаки. Але через день прийшов знову: — Виходь за мене. Дитину на себе запишу, ніхто й не взнає. Поїдемо звідси на будівництво, почнемо заново.
Він стримав слово. Записав Наталку на себе. Але чим більше вона підростала, тим більше він бачив у ній риси того іншого чоловіка. Полюбити її так і не зміг. А коли народився спільний син Сергійко, Наталя стала в домі зайвою. Микола часто зривався на дівчинці, а Стефанія, розриваючись між чоловіком і донькою, врешті-решт здалася.
Після першого класу Наталку відвезли до бабусі Полі в село. — Хай поки поживе, а там видно буде, — сказала мати.
Наталя проводжала машину батьків без сліз. Вона просто дивилася їм услід, міцно тримаючи бабусю за руку. Так і залишилася. Звикла, знайшла подруг.
Одного разу, коли їй було років дванадцять, вони з дівчатами відчепили човна і не змогли причалити до берега — течія почала зносити їх на глибину, а хлопці-бешкетники на березі ще й глузували. Тоді до річки спустився хлопець років вісімнадцяти. Він розігнав дітлахів, увійшов у воду і притягнув човен до берега. Наталя сиділа мокра, як жабеня, злякана. Він взяв її на руки і виніс на пісок.
— Не бійся, малеча. Хто ображатиме — кажи мені, Сашку Потапенку. Знаєш такого?
— Знаю… ви через дві хати живете.
— От і добре.
Так вона познайомилася з Олександром. Він пішов до армії, вона його чекала, як старшого брата. А коли мати приїхала забирати її вже восьмикласницею, Наталя відрізала: — Нікуди не поїду. Тут мій дім.
Наталя зупинилася біля хати Галі, віддала гостинці. Потім повільно під’їхала до старого будинку бабусі. Там уже жили чужі люди. А поруч — будинок Потапенків.
Вона відчинила хвіртку. У дворі Олександр точив пилку. Почувши кроки, він обернувся. — Матінко рідна… Наталко! Приїхала!
Вона повисла в нього на шиї. — Саню, привіт!
— Здоров, сестричко. Оце так сюрприз! На машині? Сама?
— Сама. Бачиш, яка в тебе сестра бойова. А ти сивий зовсім…
— Та роки, Наталко, роки. Заходь у хату, картоплі посмажимо, чаю поп’ємо.
Вони сиділи за столом, і розмова текла легко. Наталя запитала про його дружину Людмилу. — Не живемо ми більше, — зітхнув Олександр. — Не склалося.
Наталя згадала 1963 рік. Коли вона дізналася, що Сашко одружується з Людмилою, то втекла на річку і проплакала там до вечора. Він знайшов її тоді. — Ти чого ревеш, мала?
— Через Людку…
— Вона для тебе Людмила, майбутня дружина твого брата.
— Якого брата? — хлипала вона.
Тоді він розповів їй таємницю. Виявилося, що Сашко — її справжній старший брат по батькові. Її справжнім батьком був Єгор Матвійович Потапенко.
Це була давня історія. 1949 рік. Єгор Матвійович був шанованою людиною, головою. У нього була хвора дружина Маруся, яку він не міг покинути. І була коротка, палка пристрасть із Стефанією. Коли та завагітніла, він чесно сказав: «З сім’ї не піду, дружину в біді не лишу. Дитину визнаю, помагатиму, але шлюбу не буде». Стефанія злякалася ганьби і втекла з Миколою.
Але Єгор Матвійович ніколи не забував про доньку. Він потай допомагав бабусі Полі. Коли Наталя вже дорослою зустріла його перед від’їздом на навчання, він обійняв її і прошепотів: «Вчися, доню, все в тебе вийде».
— То бабуся знала? — запитала Наталя зараз у брата.
— Знала. Батько їй одразу все розповів. І вона мовчала, щоб тобі життя не псувати. Отака наша таємниця…
Вони довго сиділи, згадуючи минуле. Наталя дістала подарунки — теплий светр для брата, гостинці з міста. — Навіщо витрачалася? — бурчав він.
— Ти про це не кажи. Я пам’ятаю, як ти мені з армії подарунки присилав і як на свята завжди щось купував.
Увечері Наталя пішла до подруги Валі. Там вона зустріла Віру, старшу сестру Валі. Віра завжди любила Олександра, але колись Людмила перейшла їй дорогу. Тепер Віра дивилася на ошатну Наталю з підозрою — не знала вона про їхню спорідненість.
Наталя підійшла до неї, усміхнулася і тихо сказала: — Не бійся мене, Віро. Сашко мені — найдорожча людина, але не так, як ти думаєш. Коли він покличе заміж — не вагайся. Він гарна людина, і ви будете чудовою парою.
Віра враз проясніла, обійняла Наталю, і напруга зникла.
Наступного ранку Наталя збиралася в дорогу. Олександр завантажив їй у багажник картоплю, домашні овочі, меду. — Пиши частіше, сестричко, — просив він, обіймаючи її на прощання. — А щодо таємниці… Може, вже й час людям знати? Чого вже тепер ховатися…
— Це ти сам вирішуй, Саню. Як відчуєш — так і роби. А Вірі обов’язково скажи. Щоб не ревнувала, коли я наступного разу в гості приїду.
Вона сіла в червону «Ладу», помахала рукою і рушила. Коли село залишилося позаду, Наталя відчула, як клубок підкотився до горла. Але це не була гіркота. Це була вдячність. Життя розставило все по своїх місцях. Вона не була «вовченятком», як колись сказала мати. Вона була частиною великої історії, в якій любов, навіть таємна, врешті-решт перемогла відчуження.
Машина впевнено котилася до міста, а в серці пахло сіном, молоком і теплом рідної руки старшого брата.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
