Той ранок в лікарні був особливий, з сліпучими променями сонця. Всі спостерігали, що відбувається за вікном палати, де земля після вчорашнього дощу стала чорною та важкою і зараз тихо грілась під теплим сонечком. Веселі горобці пронизували повітря безмежним галасом привертали до себе увагу. Лише Микола так і не встав з ліжка, сидів, обпершись спиною об стіну. Той ранок перевернув усе з ніг на голову. Він нарешті знайшов в собі сили жити далі. Його серце наповнилось чимось живим, свіжим, душа налились молодістю.
Микола сьогодні познайомився з особливою жінкою, в якій побачив своє відображення. Їхні долі були дуже подібними, обох пошарпане життя, перебували зараз в офтальмологічному відділенні, де підліковували зір. Йому навіть здавалося, що знають одне одного вже тривалий час, ніби зустрілись не мить тому, а багато років тому.
Знову зустрів знайому і Тетяна запросила його прийти після вечері на чай. Відмовитись від пропозиції не міг, адже всі думки полонила прекрасна пацієнтка. Того вечора він чекав з особливим трепетом. Вони пили чай, розгадували кросворди. Тетяна розповіла про свій діагноз, такий, як і в Миколи. Далі чоловік запропонував пройтися перед сном, подихати свіжим повітрям. Надворі було тихо. З неба підглядав місяць. Сіли на дерев’яну лаву, і знову полилась розмова. Микола все думав: «Що ми робимо? Чому вона погодилась піти зі мною, адже знає, що я одружений, маю двох дітей? Чому взагалі не звертає уваги на мою обручку, невже вона відчуває те саме, що й моє серце?».
І Микола не помилився, Тетяні він насправді дуже подобався – врівноважений, по-чоловічому розсудливий. А на те, що мав сім’ю, закрила очі, бо відчувала, як його душа тягнеться до неї. Тетяна закохалась по-справжньому. Невдовзі сповістила: «Я кохаю тебе. Переїжджай жити до мене. Буду піклуватись про твій зір, бо ж знаю твою проблему, як власну». Микола стояв на роздоріжжі. Йому подобалась Тетяна.
Та згодом спокійно повів:
– Ти ж знаєш, що я одружений, є діти. Навіщо я тобі? Знайдеш іншого, адже ще молода.
– Без тебе не бачу свого майбутнього, свого життя. Ти той, ким доля винагородила за всі страждання. Довірся мені і своєму серцю.
Це рішення далося йому дуже важко. Микола кілька днів ходив, мов у рот води набрав, не їв, не пив і мало спав. Серце чоловіка боліло, ніби його стисли в лещатах, коли повідомив сім’ю, що йде до іншої. Жінка плакала, просила одуматися, але він був непорушним у своєму рішенні. Не пошкодував дітей, які хапали за руки й намагались стримати, коли вантажив в авто свої речі. Плакали, ніби бачили батька востаннє. Витерши сльози, меншенька Оля промовила: «Приходь до нас в гості, тату, будь ласка». Миколі теж набігла сльоза, дивлячись на дітей. Але виправдовував себе тим, що йде не від дітей, а лише від дружини.
Так у чоловіка почалося нове життя. Микола з Тетяною жили, як і всі. Піклувались одне про одного, підтримували. На людях були завжди стримані та ввічливі. Але невдовзі в їхніх стосунках щось зламалось. Усе пішло під укіс, спільне життя втратило барви кохання, суперечки виникали на рівному місці. Микола розумів, що їхній корабель сів на мілину, намагався все залагоджувати мирним шляхом, шукав компроміс. Але це не принесло ніяких дивідендів. Тетяну наче підмінили. Не міг впізнати ту, заради якої залишив дружину й маленьких дітей.
Невдовзі Микола зрозумів, в чому причина такої дивної поведінки Тетяни. Чоловік, повертаючись з роботи додому, передчував щось недобре: серце вилітало з грудей, ноги ледве несли стомлене за день тіло. Коли зайшов у хату, оторопів. За столом Тетяна сиділа з невідомим чоловіком. Коли побачила Миколу, ніби втішилася:
– Давно хотіла тобі сказати, Миколо. У мене є інший, ось він. Мені набридло з тобою няньчитись, як з малою дитиною. Собі інколи не можу ради дати, а то ще за тобою дивись! Так от, послухай: ми з Іваном хочемо, щоб ти до ранку звільнив моє помешкання. Шукай собі інше житло.
Цього разу Микола таки заплакав. Адже його життя занапастила ця підступна жінка. Чоловік розумів, що винен сам, адже особисто приймав доленосні рішення. І ось до чого все дійшло. Намагався впіймати дві долі, а лишився без жодної. В голові була одна думка: куди йти тепер?
Тієї ночі попросився заночувати у товариша, всю ніч думав, як жити далі. Зранку зателефонував дружині: «Приймеш?» – запитав.
Після довгого мовчання нарешті почув відповідь:
– Я знала, що ти повернешся… Ми чекаємо тебе…
За матеріалами Василь ТИТЕЧКО
Фото ілюстративне – maharashtrato.day.co.in.
