Михайлові було тридцять два, коли він розлучився. Не сварився особливо, не грюкав дверима – просто мовчки зібрав свої речі й пішов. У квартирі залишилася колишня дружина з донькою, яку він так і не зміг побачити після розлучення. Дружина сказала:
– Не треба нам нічого від тебе. І дитині не показуйся.
І він… не показувався. Спочатку щодня дивився на шкільний двір, де мала б грати його дочка, а потім перестав – серце не витримувало.
Так і минали роки. Михайло ходив на роботу – сумлінно, але без вогню. Не можна було сказати, що він неохайний, але завжди якийсь пом’ятий, ніби життя його підм’яло, а забуло розправити. Колеги віталися чемно, але обходили стороною: від нього віяло самотністю.
На тій самій роботі працювала Ольга. Гарна жінка, хоч їй уже було за сорок. Струнка, з ясними очима й рівною поставою. Її обличчя було лагідним, але водночас – гордим. Вона ніколи не була заміжня. Колись, у молодості, мала коханого, але той поїхав за кордон і не повернувся. Потім було кілька знайомств, та все не те. І з роками вона змирилася:
– Мабуть, не судилося. Уже пізно.
Вони бачилися щодня – у бухгалтерії, на перервах, у коридорах. Ольга завжди віталася першою, Михайло відповідав коротко:
– Доброго дня, Ольго Степанівно.
– Та яка я вам Степанівна, – усміхалася вона. – Просто Ольга.
Але він усе одно говорив офіційно, бо не звик інакше.
Колеги не раз намагалися їх «звести».
– Дивіться, які ви підходите одне одному! – жартувала секретарка Галя. – І вам, Михайле, жінка потрібна, і вам, Ольго, чоловік добрий.
– Та що ви, Галино, – червоніла Ольга. – Ми просто колеги.
– Колеги, колеги… а очі ж ваші не колегіальні, – сміялася Галя.
Але нічого не виходило. Вони наче ходили поруч, але на різних орбітах.
Якось восени, коли цілий день лив дощ, в офісі затрималися тільки двоє – Михайло та Ольга. Він щось доробляв у майстерні, вона здавала звіти. Коли обидва нарешті зібралися додому, за вікном темніло, а дощ лив, як з відра.
– Парасольку забули? – спитала вона.
– Ага, – знітився він. – Та я пробіжу, що мені.
– Дурниці. Йдемо разом. У мене велика, помістимося.
Вони йшли під однією парасолькою вузькими вуличками, і дощ так тихо шелестів, що було чутно, як у неї тремтить голос:
– Знаєте, Михайле, я колись любила дощ. Він наче змиває усе старе, непотрібне.
– А я не люблю, – зізнався він. – Бо він мені нагадує ті дні, коли ішов з дому.
– І давно це було?
– Вісім років.
Вона нічого не відповіла. Просто дістала з сумки хустинку й витерла йому краплі з чола. І в тій простій дії було більше тепла, ніж він відчував за останні роки.
Після того вечора між ними щось змінилося. Михайло став частіше усміхатися, навіть підстригся, купив нову сорочку. А Ольга ніби розцвіла – з’явилася легкість у ході, очі світилися. Колеги тільки дивувалися, як двоє людей, які так довго мовчали поруч, раптом заговорили один до одного душею.
Вони почали бачитися після роботи – просто пили чай у кав’ярні, гуляли вечірнім парком. Одного разу Михайло тихо сказав:
– Я думав, що життя вже закінчилося. А тепер бачу – воно просто чекало слушного моменту, щоб початися заново.
Ольга усміхнулася:
– Ми всі чекаємо. Тільки треба мати сміливість ще раз відкрити двері.
Через рік вони розписалися. Без пишних урочистостей – просто, по-домашньому. Їй було сорок три, йому сорок один. І, коли всі вважали, що дітей у них не буде, сталося диво – Ольга завагітніла.
Коли народився їхній син, Михайло сидів біля ліжка дружини, тримав маленьку ручку й плакав. Вперше за багато років – не від болю, а від вдячності.
– Як назвемо? – прошепотіла Ольга.
– Богдан. Бо Бог дав нам його… і другий шанс.
Вони жили скромно, але щасливо. Щонеділі гуляли всі разом у парку, і люди, які бачили цього сорокарічного чоловіка з дитям на плечах, не здогадувалися, скільки самотніх дощів він пережив.
А одного разу, коли Михайло збирав малого в садочок, йому подзвонила колишня дружина.
– Михайле… Я подумала… Може, зустрінемось? Донька хоче побачити тебе.
Він мовчав кілька секунд.
– Зустрінемось. Тільки не для сварок. А просто… поговоримо.
Того дня він ішов з дому не з опущеною головою, а з гордо піднятою. Поруч біг його син, махаючи рюкзаком, а вдома чекала жінка, яка подарувала йому друге життя.
Бо ніколи не буває пізно для любові. Навіть якщо тобі вже за сорок, навіть якщо серце колись розбите – воно здатне битися знову, якщо поруч знайдеться та, хто під дощем простягне тобі парасольку й скаже просто:
– Йдемо разом.
Ольга не раз собі думала – як добре, що вона таки наважилася на зміни в своєму житті, бо для щастя ніколи не буває запізно, у кожного своя доля.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
