Михайло постукав у двері, тримаючи в руках коробку цукерок і невеличкий букет айстр. Серце калатало, наче вперше на побачення — хоча це була вже, мабуть, їхня п’ята зустріч із Лідою. Вона йому подобалася: тиха, розумна, щира. З нею було якось по-домашньому — без показного блиску, але з теплом, яке гріє навіть тоді, коли мовчать.

Двері відчинилися, і на порозі стояла вона — у фартушку, з розквітлим обличчям.

— Михайле, заходь! — усміхнулася. — Я борщу наварила — густого, щоб ложка стояла.

Він зняв куртку, роззувся, і вже збирався похвалити аромат у хаті, як раптом із кімнати вибіг хлопчик. Років одинадцяти, худенький, із великими очима.

— Мамо, де мій м’яч? — спитав, а тоді зупинився, побачивши незнайомця.

Михайло застиг.

— Це хто? — запитав, трохи насупившись.

— Це мій син, Назарчик, — спокійно відповіла Ліда. — Я ж не сама живу.

Він на мить остовпів, наче йому хтось ледь помітно вибив землю з-під ніг.

— А чого ж ти мовчала? — голос його став глухим, наче зсередини.

— А що це міняє, Михайле? — вона знизала плечима й поглянула просто йому в очі. — Це моя дитина. Мій син.

Він опустив очі. Усередині щось защеміло. Його колишня дружина колись теж казала «моя дочка», коли вони сварилися. Не «наша», а «моя». І, може, саме це й боліло найбільше. Бо тоді він відчував, що втратив не лише жінку, а й частинку себе.

— Я… не знав, — нарешті вимовив. — Ти могла б сказати.

— Я не була впевнена, що ти залишишся, якщо скажу, — тихо відповіла вона. — А я вже не хотіла, щоб хтось знову йшов.

Михайло мовчки сів за стіл. Ліда йому подобалася, але дитина аж ніяк не входила в його плани. Сказати, що він був засмучений — це нічого не сказати. В голові у Михайла промайнула думка — це не для мене, і я в цій хаті останній раз. Але стіл був накритий, і від частування він вирішив не відмовлятися.

Вона поставила перед ним миску борщу, пироги, сальце, хліб, поклала ложку. Їв він мовчки, але думав багато. В голові крутилася лише одна думка: «Дитина… Чужа дитина».

Ліда сказала, що мусить збігати до магазину, бо сіль закінчилась.

— Пограєш із Назаром, га? Він не кусючий, — усміхнулася крізь хвилювання.

— Добре, — кинув не дуже впевнено.

Вона пішла, а в хаті настала тиша. Назар тим часом щось шукав під диваном — як виявилося, м’яч.

— Пограєте? — спитав, ніби несміливо, але з надією.

Михайло глянув на нього: тоненькі рученята, ледь збиті коліна, очі з вогником.

— Та чого ж ні, ходімо.

Вийшли надвір. На подвір’ї — старий гараж, обдерті паркани й клаптик землі, що слугував полем. М’яч залітав то у відро, то під кущ. Але вони грали — щиро, голосно, до сміху.

— Пасуй, Назаре! — вигукнув Михайло.

— Та я вже! — і хлопчик із вигуком забив «гол» між двома камінцями. — Єєє!

Коли Ліда повернулася, вона зупинилася на хвіртці. Перед нею стояла сцена, від якої защеміло серце: Михайло грався з Назаром, обидва червоні, засапані, але щасливі. Вони сміялися однаково — навіть посмішка в них стала схожою.

— Та й хто з них дитина, скажи мені, — пробурмотіла Ліда сама до себе, і на обличчі розтяглася ніжна усмішка.

Коли всі зайшли в дім, Назар сів поруч із Михайлом.

— А ви будете ще приходити? — спитав напрочуд серйозно.

Михайло підвів очі на Ліду, потім на хлопчика.

— Якщо мама не вижене, то прийду, — відповів, а в голосі з’явилося щось тепле.

Минали дні. Михайло почав заходити частіше. То лампочку поміняє, то полицю приб’є. Назар уже кликав його не «дядьку Михайле», а просто «дядьку Міша». А згодом — і «Мішо».

Одного разу, коли вони поверталися з прогулянки, Назар запитав:

— А у вас є діти?

— Є, — відповів Михайло. — Дочка. Вона далеко, живе з мамою.

— Ви її любите?

— Дуже. Просто… не завжди можна бути поруч із тими, кого любиш.

Назар задумався, а тоді мовив:

— Ну нічого, ви тепер можете бути поруч зі мною. Я не проти.

Михайло зупинився. Не знайшов, що сказати. Лише потис хлопчикові плече. І відтоді щось у ньому змінилося — так, як змінюється земля після першого весняного дощу.

Через кілька місяців вони вже удвох їздили рибалити, майстрували шпаківні, а Михайло навіть навчив Назара підсмалювати млинці, «щоб не прилипали». Ліда дивилася на них і дякувала Богові за диво.

Одного вечора, коли хлопчик заснув, Михайло підійшов до Ліди.

— Ти знаєш, я колись злякався, коли дізнався, що в тебе син, — сказав він, сідаючи поруч. — Мені здалося, що це щось забере в мене. А вийшло, що навпаки — додало.

— Життя завжди дає, коли ми перестаємо боятися, — усміхнулася вона.

Він несміливо обійняв її, а тоді прошепотів:

— Знаєш, Назар сьогодні сказав, що я найкращий тато. І я зрозумів… що вперше за багато років мені це хтось сказав по-справжньому.

Вона пригорнулася до нього.

І тоді Михайло подумав: може, доля не помиляється. Просто іноді вона дає не тих людей, кого ми чекаємо, а тих, хто вміє вилікувати старі рани.

Не завжди родина — це кровні узи. Часто це ті, хто прийшов, коли ти вже не сподівався, що тебе ще можуть назвати «тато».

Михайло не перестав приходити до Ліди, навпаки, зробив їй пропозицію, бо вже не уявляв собі життя без неї і Назара, саме вони дали йому справжнє відчуття дому. А ще, він зрозумів, що чужа дитина — не тягар, якщо подивитися на неї очима любові.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.