Ірина та Софія знали одна одну з малечку. Разом ходили до школи, сиділи за однією партою, бігали босоніж по літніх калюжах. Усе в їхньому житті було спільним: перші зошити, таємниці про закоханих хлопців, мрії про майбутнє.

– От побачиш, ми з тобою вирвемося звідси, – мріяла Софія, лежачи на траві й дивлячись у зоряне небо.

– Та ми завжди будемо разом, – клялася Ірина. – Хоч у місті, хоч де.

Так і сталося. Після школи вони поступили в університет в обласному центрі. Гуртожиток, маленька кімната на двох, постійна економія. Їли разом ту саму гречку на вечерю, збирали на двох на пальто, аби хоч одна виглядала пристойно на парах.

Потім в їхнє життя прийшло кохання. Софія першою познайомилася з майбутнім чоловіком Андрієм. Ірина була дружкою на весіллі, допомагала вибирати сукню, носила важкі сумки після базару, коли вони готувалися до свята. Через рік і сама Ірина зустріла свого Михайла. Подруги знову були разом на всіх важливих моментах, трималися за руки навіть під час вінчання, ніби боялися загубити одне одного у вирі нового життя.

Їхні родини дружили, святкували разом. Діти росли майже, як брати й сестри. Все було ідеально.

Але доля підкинула несподіване випробування.

Михайло, чоловік Ірини, запропонував поїхати на заробітки в Італію, разом. «Там можна заробити швидше, ми поставимося на ноги», – казав він.

Софія довго відмовляла подругу:

– Ти ж тут маєш усе: мене, батьків, роботу… А там чужина, люди інші…

– Та розумію. Але якщо зараз не ризикну – діти в нужді виростуть, — відповіла Ірина.

І вона поїхала.

Перші роки дзвінки були частими, довгими. Вони розповідали одна одній усе: Ірина – про важку роботу й перші зароблені євро, Софія – про дітей, про те, як Андрій залишився без роботи і як вона ночами підпрацьовує швачкою.

Але згодом відстань робила своє. Дзвінки ставали коротшими, рідшими. Ірина все більше жила своїм життям, де вже з’явилася маленька квартира в кредиті й мрії про власний бізнес. Софія ж тонула у щоденних клопотах: троє дітей, хвороба молодшої донечки, вічні нестачі грошей.

Коли ситуація стала критичною, вона набрала подругу.

– Іро, мені дуже важко це казати, але… нам нема за що ліки купити. Може, могла б виручити хоч трохи? Я віддам, от чесно…

На тому кінці було довге мовчання. Потім сухий голос:

– Ти ж знаєш, у нас борги, діти вчаться… Я не можу.

– Але ж… ти ж моя подруга… мені більше нема до кого звернутися, – голос Софії зламався.

– Я не банк, – коротко відповіла Ірина. – Вибач.

Тієї ночі Софія не спала. Перед очима стояли всі роки разом – їхні спільні обіди на одну картоплину, весілля, дитячі свята… І тепер – холодний голос у слухавці.

Через тиждень вона ще раз наважилася написати повідомлення:

«Іро, я розумію, що в тебе свої проблеми, але я прошу не для себе. Для дитини. Будь ласка».

У відповідь прийшла лиш стримана фраза: «Не можу. Не пиши більше про це».

Софія тоді вперше заплакала не від безгрошів’я, а від усвідомлення: вона більше не має подруги.

Софія просила допомоги в інших людей, брала підробітки. І навіть відчувала гордість за себе – бо вижила.

А Ірина повернулася додому через кілька років, у дорогому одязі, на новій машині. Вона зайшла до Софії, ніби нічого не сталося.

– Привіт! Ну як ти? – запитала з посмішкою.

– Живу, – відповіла Софія рівно.

– Слухай, давай як раніше? Ми ж із тобою стільки всього…

І тоді Софія подивилася їй у вічі й сказала тихо, але твердо:

– Як раніше вже не буде. Знаєш, Іро, дружба перевіряється не тоді, коли ми святкуємо, а коли падаємо. Я впала, простягнула тобі руку – а ти відвернулася. Це був твій вибір. І тепер мій вибір – жити без тебе.

Ірина мовчала.  Вона відчула, що її втратила не якась випадкова знайома, а найрідніша душа, яку не можна купити ні грошима, ні подарунками.

Вони більше не сиділи разом на святах, не святкували дні народження дітей. Життя розвело їх остаточно.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.