Лариса завжди вміла виглядати стримано. Навіть коли в серці здіймалася буря, обличчя її залишалося спокійним, майже холодним. Так навчив її досвід — бо життя ніколи не було до неї надто щедрим.
Вона виросла у великій родині в місті: батько — робітник, мати — домогосподарка, а дітей було п’ятеро. Кожному — по шматочку турботи, по краплі любові. Їй нічого не дісталося «зверху» — ні квартири, ні допомоги, ні якоїсь підтримки. Тому коли Лариса поступила в технікум, вона одразу зрозуміла: далі доведеться розраховувати тільки на себе.
Саме там, у технікумі, вона й зустріла Михайла.
Він був спокійний, розсудливий, уважний до неї. Не з тих, хто сипле красивими словами, але завжди прийде, допоможе, підкаже. Вона не скажу, щоб любила його — ні, радше поважала. Іноді навіть трохи шкодувала. Але тоді здавалося, що цього вистачить для сімейного життя. Бо з ним, як вона думала, буде стабільно, спокійно і без болю.
Михайло був із села. І коли після весілля сказав:
— Поїхали додому, до мами, трохи поживемо, поки назбираємо грошей, — Лариса лише кивнула.
Так вона опинилася серед запаху сіна, курей і нескінченної тиші.
Його мама зустріла її привітно, але холод у голосі відчувався. Сільські жінки завжди бачать, хто з міста, а хто — «своя».
Лариса допомагала по господарству, вчилася доїти корову, сапати город, пекти хліб у печі. Вона не нарікала — просто жила, день за днем, мовчки, терпляче. Михайло ж потроху їздив на заробітки, привозив гроші, купував щось у хату. А потім одного разу сказав:
— Ми скоро матимемо квартиру в місті. Я вже домовився.
Лариса тоді посміхнулася, але серце її стислося. Бо саме тоді в її життя увійшов він.
Сусід — Святослав.
Трохи старший, гарний, з карими очима, що вміли дивитися в саму душу. Жив сам — батьки померли, сім’ї не мав. Вона бачила його майже щодня — то з вікна, то біля криниці, то на стежці, що вела до магазину.
І кожного разу, коли він казав просто:
— Доброго дня, Ларисо.
— І вам доброго, Святославе, — відповідала вона.
Але то був не просто день. Кожне слово, кожен погляд перевертали її зсередини. Вона вперше відчувала, що жива — не як господиня, не як дружина, а як жінка.
Вони ніколи не переходили межу. Інколи могли поговорити на подвір’ї про погоду чи про врожай, але обидва розуміли — під цими простими словами приховане щось інше. Щось, що не можна назвати.
Лариса не раз ловила себе на тому, що чекає, коли він пройде повз. Що серце калатає, коли бачить його постать у саду. Вона навіть молилася, щоб Михайло скоріше купив квартиру і забрав її в місто. Бо ці почуття палили її, і вона не знала, скільки ще зможе витримати.
І ось настав день, коли вони поїхали. Вона не попрощалася. Лише виглянула з вікна машини — Святослав стояв біля хвіртки, дивився їй услід. Вона не знала, чи побачить його колись.
У місті життя пішло своїм шляхом. Михайло працював, вони купили квартиру, народилися двоє дітей. Лариса любила їх безмежно. І часом думала, що життя все-таки дало їй багато: дах над головою, доброго чоловіка, сім’ю.
Та в глибині серця жила тиха тінь — Святослав. Вона згадувала його рідко, але завжди — з болем. Коли бачила його ім’я десь у книзі чи фільмі, серце зрадливо здригалося.
Роки минали. Михайло пішов із життя рано — серце. Потім не стало і його матері. Село залишилося десь там, далеко, як спогад. Вона приїжджала лише зрідка — перевірити хату, що тепер була записана на синів.
І от одного разу, восени, вона знову приїхала. Село зустріло її тишею й запахом листя. Вона вийшла на вулицю — усе те саме, тільки людей поменшало. Підійшла до сусідки, спитала:
— А де Святослав? Давно не бачила його.
Сусідка знітилася, потупила очі:
— Та… нема його вже, Ларисо. Поховали два дні тому.
Світ на мить зупинився.
— Як… як нема?.. — прошепотіла вона.
Їй ніхто не сказав. Бо хто вона йому? Жінка з міста, колишня сусідка. Люди дивилися на неї з цікавістю, але не розуміли, чому в неї тремтять руки.
Вона пішла на цвинтар сама. Дорога до могил була знайома — колись вони йшли нею разом, несучи воду. Вона йшла й думала: як же так? Чому доля дозволяє зустріти людину, яка призначена тобі серцем, але забирає можливість бути поруч?
На могилі стояв простий хрест і табличка:
Святослав Григорович, 1968–2025.
Вона впала на коліна. І вперше за довгі роки дозволила собі плакати по-справжньому.
— Чому ж ми тоді не змогли?.. — шепотіла крізь сльози. — Я ж відчувала, що ти мій…
У пам’яті сплив єдиний момент, коли вони дозволили собі бодай щось. То було на весіллі знайомих — вона приїхала з дітьми, він був серед гостей. Вони танцювали. Легкий дотик його руки, його погляд — і вона зрозуміла, що він теж не забув.
Після того вечора обидва зникли один з життя іншого. Бо інакше — гріх, сором, біль.
Тепер же, стоячи біля його могили, вона зрозуміла: вони прожили життя поряд, але не разом. Любов — це не завжди про поцілунки і зустрічі. Іноді це просто про дві душі, які колись зустрілися надто пізно.
Лариса довго сиділа там. Сонце схилялося до обрію, ледь торкалося хреста. Вона поклала на могилу айстру — ту саму квітку, яку він колись подарував їй, сказавши: — Бачите, Ларисо, вона така, як ви — осіння, але тепла.
Вона посміхнулася крізь сльози. — Спи спокійно, Святославе. Ми зустрінемось… там, де вже не буде пізно.
І пішла дорогою додому, ніби залишаючи за собою ціле життя. Та в душі стало легше. Бо тепер вона знала: кохання не зникає. Воно просто чекає свого часу — навіть якщо між ними лежить вічність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
