Ірині було вже 42, коли вона вперше подумала про Італію. Не як про країну мрій, а як про єдину можливість дати доньці шанс на інше життя. У селі вони з чоловіком Михайлом жили бідно: старенька хата, крива підлога, стіни потріскані, город та кілька курей. Донька Марійка закінчувала школу, мріяла вступити в університет, а грошей – катма.
– Михайле, – одного вечора несміливо почала Ірина, – я думаю… може, поїхати в Італію на заробітки? Кажуть, там можна доглядати літніх людей, а платять добре. Марійці ж треба квартира, навчання…
Він підняв на неї погляд. У його очах не було розуміння, тільки роздратування.
– І ти туди ж? Надивилася на наших сільських фіф, що приїжджають в золоті і норкових шубах, і теж захотілося такого життя?
Михайло не підбирав слів.
– Михайле, яке золото, які шуби? Я ж не заради себе, я дитині нашій хочу дати краще майбутнє…
– Я тобі так скажу: їдеш – і все, забудь про мене. Я жінку собі шукав не для того, щоб вона десь по чужих кутках чужим людям зад підтирала. Мені вдома треба господиня, а не «італійська сеньйора».
Ірина мовчала. Вона знала його впертість. Але серце підказувало: якщо зараз не ризикне, то все життя буде дивитися, як донька бідує і живе у чужій хаті наймичкою.
Через два місяці Ірина вже стояла на вокзалі. Валіза – стара, ще мамина, в очах страх перед невідомістю. Михайло не прийшов навіть попрощатися. Лише кинув через плече напередодні:
– Їдь, їдь. Я документи на розлучення подам.
Роки в Італії були тяжкими. Ірина доглядала стареньку синьйору, котра майже не вставала з ліжка. Дні й ночі зливалися в одне: годування, ліки, прибирання. Сльози – тихо в подушку, аби ніхто не чув. Єдина втіха – телефонні дзвінки з дому.
– Мамо, я поступила! – радісно повідомляла Марійка. – Сусідка тітка Катерина допомогла документи віднести.
Ірина плакала від щастя. Гроші, що висилала, донька витрачала на навчання, а з часом вони відклали й на перший внесок за квартиру.
Через п’ять років Ірина приїхала додому вперше. Хата – наче чужа: стіни облізлі, дах протікає. Михайло жив там сам. Вийшов назустріч, зміряв її байдужим поглядом.
– Ну, чого вернулася? Хату відбудовуй? – кпив він.
– То не твоя справа, коли захочу, тоді і почну, – сказала Ірина.
Вона просто взялася до справи: знайшла майстрів, перекрили дах, вставили нові вікна. А Михайло ходив селом і бурчав, що то все «його» хата, а вона – ніхто.
Та люди в селі швидко ставили його на місце, вказуючи, що це не Ірина ніхто, а він в її хаті ніхто.
Щоб довести, що віт таки ще щось може, Михайло зійшовся з однією молодицею з села, яка давно була розлучена, і ходив павичем, мовляв, у нього в житті все прекрасно.
Повернувшись в Італію, Ірина працювала ще старанніше. Їй хотілося зробити все: і хату відновити, і доньці квартиру купити. І вона змогла. За 18 років тяжкої праці мала нову оселю, доньчина квартира в місті теж була обставлена всім необхідним. Марійка заміж вийшла і вже двох онуків мамі подарувала.
Свій 60-річний ювілей Ірина вирішила відсвяткувати вдома, серед рідних. Донька з чоловіком приїхала, онуки бігали подвір’ям, сміх лунав аж на вулицю. Сусіди прийшли привітати. Ірина сяяла – стільки років чужини, а тепер вона вдома, у своїй новій відбудованій хаті.
Коли всі сиділи за столом, двері рипнули. У хатину зайшов Михайло. Сивий, постарілий, але все такий же впертий у погляді.
– Добрий вечір, – сказав, наче й не було між ними двадцяти років тиші. – Іро, я прийшов… Я хочу з тобою жити.
У хаті стало тихо. Донька глянула на матір, в очах – здивування й обурення.
Ірина поставила чарку на стіл, піднялася.
– Ти тоді сказав: «Їдеш – і все, забудь про мене». Я забула, Михайле. Я свої роки в чужині відпрацювала не для того, щоб тепер ти прийшов і знову в моє життя вплівся.
– Та що ж ти так? – розгубився він. – Ми ж сім’я були… Я – твій шлюбний чоловік. Ти ж бачиш – я сам, мені тяжко…
Вона подивилася на нього довго й спокійно.
– Я не залишила тебе тоді. Це ти залишив мене. А тепер… тепер у мене є дім, є донька, онуки. У мене є своє життя. А ти зробив свій вибір багато років тому.
Він зітхнув, опустив голову. У хаті ніхто не наважився вимовити й слова. Ірина сіла поруч з онуками, взяла найменшу дівчинку на коліна й ніжно притулилася щокою до її кучерів.
– Я маю для кого жити, Михайле, – сказала вона тихо. – Але вже не для тебе.
Того вечора Михайло пішов сам. А в хаті ще довго звучав сміх і пісні. Ірина відчувала дивне полегшення: ніби нарешті поставила крапку в історії, яка тяглася десятиліттями. Вона зрозуміла, що життя не дарує другого юнацтва, але дарує мудрість і силу – зробити власний вибір.
Її вибір був правильний: вона зберегла гідність, дала доньці майбутнє і сама стала прикладом того, що жінка може витримати все, якщо вірить у свою мету.
Бо чужина не зламала її. Чужина навчила цінувати себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
