Марія Степанівна жила самотньо в селі. Донька Оля давно вийшла заміж і переїхала в місто, а сама Марія залишилася у старій хатині з садом і курми. Вдень мала клопіт – то город, то кури, то сусідка забіжить на чай. Але вечори… вечори були найважчими.
Вона все частіше сідала на лавці біля вікна й думала про життя:
– Ех, Степане, – зітхала вона, звертаючись подумки до покійного чоловіка, – добре ми жили, хоч і не багаті. Якби ти знав, як мені тепер самотньо…
Того літа донька з зятем запросила її на весілля племінниці зятя. І там Марія вперше за довгий час зустріла Михайла Петровича – свата. Він був батьком зятя, вдівцем так само, як і вона.
– Свахо, – привітався він тепло, – ото й не думав, що ще раз на весіллі разом зустрінемось.
– Та бачите, свате, доля водить колами, – всміхнулася Марія.
Вони сиділи за одним столом, говорили про дітей, про життя. Марії було несподівано легко поруч із ним. Він умів слухати, а ще – жартувати так просто й щиро, що серце в неї зігрівалося.
– Знаєте, свахо, – нахилився він ближче, – я вам чесно скажу: не люблю весільних галасів, але сьогодні приємно. Бо ви поруч.
Марія почервоніла, але нічого не відповіла.
Після того весілля вони почали бачитися частіше. То випадково зустрінуться в місті, бо обом треба на базар. То у дітей, коли приїжджали в гості.
Одного разу Оля, донька Марії, здивовано кинула:
– Мамо, я бачу, ви з свекром часто зустрічаєтеся. Ви часом не задумалися… ну, може, удвох простіше було б?
Марія махнула рукою:
– Та що ти таке вигадуєш, дитино! Ми ж свати. Це зовсім інше.
Але в душі відчувала: дочка влучила в самісіньке серце.
Бо правда була така: Михайло їй подобався. З ним вона відчувала себе живою, не самотньою.
Якось він сам прийшов до неї в село. Приніс відро яблук зі свого саду.
– Свахо, ви ж пироги вмієте пекти, то, може, разом і скуштуємо? – підморгнув він.
Вони сиділи в саду, пили чай із варенням, і розмова плила сама собою.
– А знаєте, свахо, – сказав Михайло замислено, – я ж і не думав, що на старість хтось мені стане таким близьким. Після того, як дружини не стало, я мовчав удома з стінами. А ви от як світло.
Марія довго мовчала. Потім ледь чутно сказала:
– Михайле… мені теж із вами добре.
Та недовго їхня дружба залишалася таємницею. Село швидко помітило, що Михайло часто буває в Марії.
– Ти чула? – шепотіли сусідки. – Сваха з сватом сходяться!
– Та що там «сходяться», – сміялися інші, – давно вже сходилися, тільки ми й не знали.
Марії було ніяково. Одного вечора вона сказала йому:
– Михайле, може, треба рідше бачитися… Люди язиками ляскають.
– Та хай ляскають, – відмахнувся він. – Ми що, щось погане робимо? Ми ж не діти.
Він подивився їй просто в очі:
– Я не хочу ховатися. Я хочу бути з вами, свахо. Чи ви проти?
Вона відчула, як серце калатає, наче дівоче.
– Не проти, – прошепотіла.
Та найбільше здивування чекало від дітей.
Зять, син Михайла, якось прямо сказав:
– Тату, це несерйозно. Ви ж свати. Як це – разом?
А донька Марії теж насупилася:
– Мамо, що люди скажуть? Ви ж бабуся!
Марія з Михайлом мовчки вислухали, а вже потім удвох обговорювали.
– Бачите, свахо, нашим дітям це здається дивним.
– Так, свахо, – кивнула вона. – Але ж ми живемо не для людських язиків.
– А для чого? – підхопив він.
Вона усміхнулася:
– Для себе.
З того вечора вони вирішили: слухати одне одного, а не чутки.
Навесні Михайло переїхав до Марії. Разом садили картоплю, разом ходили на базар. Їхня хата ожила – тепер у ній лунав чоловічий голос, іноді спів, іноді жарт.
– Маріє, – сміявся він, – дивися, яке ми господарство розвели. Курей більше, ніж людей у хаті.
– Та то ж добре, свате… ой, тепер уже, мабуть, і не сват, – поправила вона, соромлячись.
– А хто? – підморгнув він.
– Чоловік мій, – тихо мовила вона.
Вони не розписувалися. Вважали: на старість це вже не головне. Головне – бути поруч.
Село поступово стихло. Бо побачили: живуть вони добре, в злагоді. А діти зрештою змирилися. Донька Марії якось навіть сказала:
– Знаєш, мамо, дивлюся на вас і думаю: ви щасливі. І я за вас рада.
Одного літнього вечора вони сиділи на лавці під вишнею. Сонце поволі сідало за обрій.
– Михайле, а ти ніколи не жалкував, що ми зійшлися? – спитала вона.
– Та ти що! – засміявся він. – Я б жалкував, якби ми тоді на весіллі не заговорили. Бо то була друга молодість.
Він узяв її за руку.
– Знаєш, свахо… я й досі кличу тебе «свахою», бо так ми зустрілися. Але в серці ти – моя жінка.
Вона усміхнулася крізь сльози:
– А ти – мій чоловік.
– Ото сваха з сватом зійшлися! – вони лише сміялися у відповідь:
– А чому б і ні?
Бо зрозуміли просту істину: щастя не питає віку чи статусу. Воно приходить тоді, коли серце відкрите.
І якось, коли Марія пекла пиріг із яблуками, а Михайло накривав на стіл, вона сказала:
– Бачиш, ми зійшлися завдяки нашим дітям. Вони створили сім’ю, а ми – другу.
– І хай буде так, – додав він. – Бо разом і старість не страшна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
