Текст підготовлено спеціально для інтернетвидання Ukrainians.Today
Ми зіграли зовсім скромне весілля, Олексій був з бідної сім’ї. А моя мама не дала жодної копійки, бо купила нову хату. Коли гості почали розходитися, до мене підійшов дядько Степан. Другий мамин чоловік теж мав своїх дітей і сказав, щоб я у матері більше нічого не просила.
Якось так само собою склалося, що моя рідна мати стала для мене чужою людиною. І не лише для мене, а й для моїх дітей – своїх власних онуків. Коли мені виповнилося 20 років, моя мама знайшла собі чоловіка і вийшла заміж. То було її друге заміжжя. У її нового чоловіка теж виявилося двоє своїх дітей. В той час я вже жила окремо і навчалася в іншому місті.
Згодом новий чоловік вмовив мою маму переїхати в село. Там, ніби, чисте повітря і все своє: овочі і фрукти. Сказав, що вони там спокійно зустрінуть свою старість.
Мама вирішила продати нашу спільну квартиру. Вона купила хату в селі, а частину грошей віддала мені.
Згодом я зустріла Олексія, ми покохали один одного і зіграли невеличке весілля. Мамин новий чоловік, дядько Степан, підійшов до мене і сказав:
-Як матимете дітей, на нашу допомогу не розраховуйте, у нас і своїх дітей вистачає. Ми вже не молоді і здоров’я теж вже не те, що в молодості. Хочемо й для себе трохи пожити.
Я тоді нічого не сказала, просто промовчала, хоча дивно було чути такі слова від дорослої людини. Мамі я теж нічого не сказала, думаю вона поділяла його думку, але не хотіла мені цього говорити сама.
Пройшло чимало часу, ми з чоловіком орендували квартиру, на свою грошей назбирати не вдавалося, бо я чекала дитину. Але нам, можна сказати, пощастило, біля мами продавалася невеличка хата. Люди за неї просили невеличку ціну. Ми з чоловікоп подумали і вирішили її купити, адже краще хоч якийсь, але свій куток, ніж в місті, але чужа квартира.
Хоча я ніколи не хотіла повертатися в село, але ми стали жити з мамою по сусідству.
Спочатку нам було важко, адже мали невеличке господарство і дитинка маленька, але на маму я не розраховувала і не просила у неї нічого. Вона навідувалася дуже рідко, так просто приходила подивитися на маля.
Через 3 роки ми вже мали донечку. Але мамині візити були все рідшими, завжди казала, що має вдома і своїх справ вдосталь. Ми з чоловіко звикли і навчились все встигати самі, адже допомоги чекати нам немає від кого.
Саме в цей час діти дядька Степана теж подарували їм онуків. І там ситуація стала зовсім протилежною, мама мало не з пелюшок їх гляділа. Вони постійно були в селі у дідуся з бабусею.
Мої дітки вже давно підросли, а я тепер справляюся вправно з усім, і мені вже зовсім не важко. Але мені дуже прикро за них, адже бабуся живе поруч, а її любові і тепла вони не бачили. Натомість для чужих людей моя мама готова на все. Для них має і силу, і здоров’я.
Мої діточки підростають, скоро вони будуть розуміти все і будуть запитувати мене, чому їх рідна бабуся їх не любить, а я навіть не знаю, що маю їм на це відповісти.
Текст підготовлено спеціально для інтернетвидання Ukrainians.Today
Більше цікавих матеріалів на нашій сторінці у Facebook Ukrainians.Today
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
