Коли ми відсвяткували весілля, ми з чоловіком переїхала жити у квартиру його батьків. Правда, батька чоловіка вже не стало давно, залишилася лише мама. У неї було два сини, включаючи мого чоловіка Миколу. Виховувала мама їх сама, так склалося. Микола був старшою дитиною в їхній сім’ї. А молодший брат чоловіка, Іван, студент, він ще навчається. Нам трьох було зручно жити в одній квартирі, місця вистачало на всіх, адже вона чимала. Микола працював на роботі з ранку до вечора, а я доглядала за малюком, адже ми вже мали дитину, і по можливості, час від часу, шукала собі підробітки.
Я трохи часу приділяла своїм заняттям і мої підробітки теж приносили мені чималі гроші. Мама чоловіка, хоча вже тоді була на пенсії, але теж ходила на роботу. З перших днів знайомства у нас нею складалися дуже хороші та людяні відносини. Іван, закінчивши університет, відразу переїхав жити в сусіднє місто. А через чотири роки надумав повернутися додому назад, але вже не сам, а зі своєю дружиною. У нас, на той час, було вже двоє діток. Старша донька лише пішла цього року в перший клас, а менша – ходить зараз в садочок.
На сьогоднішній день мама Миколи перестала працювати, натомість я знайшла собі хорошу стабільну роботу. У нас з чоловіком була велика мрія: придбати власне житло. Тому по можливостях відкладали гроші, щоб згодом взяти квартиру в кредит.
Іван зі своєю дружиною теж вирішили придбати для себе квартиру. Свекруха наполягла, аби ті купили квартиру в їхньому будинку, і в неї вийшло їх вмовити. Правда, житло їх потребувало хорошого ремонту, а для цього потрібні були чималі гроші. Через це ціна була відносно низькою.
Микола відразу домовився з братом, що Іван купляє собі квартиру, а нам дістається квартира свекрухи. Іван купив трикімнатну квартиру, ми віддали їм усі свої гроші, які збирали всі ці роки.
Після того, як Іван з дружиною купили квартиру, переїхали туди та розпочали ремонтні роботи. Брат чоловіка разом із дружиною трудилися, як бджілки. Вони накопичували гроші на ремонт і на подальше весілля. Вони офіційно розписані, але святкування не було, оскільки вони хочуть влаштувати грандіозне свято, а для цього грошей немає у них.
Наче все було добре спочатку, але мені незрозуміло, чому вони приходили кожного дня вечеряти до нас. Я не жадібна людина, але це мені доставляло незручності. Виходить, що ми з чоловіком годуємо всіх, бо свекруха не дає грошей на продукти, і сама їх не купує ніколи, це все на нас. Як мама чоловіка завжди нам каже, відкладаю на останній день. Та ми від неї нічого і не потребуємо. Всіх забезпечую я та Микола. Ми не тільки продукти купуємо, а й різні речі для будинку. А ще на дітей скільки грошей витрачаємо, люди нас зрозуміють, в кого є діти. Тому ми маємо рахувати кожну копійку, лишнього собі не дозволяємо ніколи.
Також постійно потрібно вкладатися в авто. Наш автомобіль вже зовсім старенький, і що не тиждень, то потрібно везти на ремонт, та й пальне коштує дуже дорого. Ясна річ, що нову машину купити ми зараз не маємо за що. Відкладених грошей тепер у нас нема, бо віддали все Івану за квартиру.
Ми з Миколою знову старалися пробувати трохи відкласти грошей, проте щось зовсім у нас нічого. Приходимо додому після роботи та одразу за стіл, вечеряти. Після нас сідають за стіл менші, якось склалася у нас така традиція. Адже син завітав у гості до мами, то як же не накрити на стіл та не нагодувати дітей. Потім я дізналася, що практично кожного дня свекруха готує для Івана його улюблене м’ясо, а невістці купує дорогий сир, теж її улюблений. Найцікавіше, що готує вона для них з наших продуктів і бере гроші, які ми відкладаємо на кухні на харчі.
Спочатку після цих всіх гостин дружина Івана, хоча мила посуд та прибирала після вечері, а зараз собі просто за звичкою поїсть та піде додому. А я, своєю чергою, втомлена після роботи, ще маю йти на кухню та прибирати після них. До цього усі добре звикли вже.
Одного разу я спробувала поговорити про це з чоловіком, але він тільки обурився. Невже я така жадібна, тим паче це не чужі люди, а наші найближчі родичі! Ні, мені не шкода було перших два місяці. А це вже продовжується протягом шести місяців. Одного дня зайшла до них у квартиру, аби віддати кухонний комбайн, який позичала, зайшла на кухню і бачу стоїть новенький холодильник, навіть не розпакований. Вони його купили чотири місяці тому. Тоді я вирішила поцікавитися у них, а чому холодильником не користуються. На що мені невістка відповіла: “Так, а навіщо він нам зараз? Ми поки ним навіть не користуємося, бо завжди їмо в нашої мами. А обідаю на роботі”. Після цієї розмови я вже не хотіла мовчати. Я повернулася додому та сказала свекрусі все, що думаю. У відповідь від неї я почула: “Поки я ще є, то буду годувати своїх синів однаково. І про невісток теж не забуду. Ви для мене обоє однакові”.
– Ви собі годуйте, але не забувайте, що продукти, куплені за наші гроші, а вони ні копійки не докладають до нас, навіть хліба ніколи не принесуть.
– Ну і що з того? Якщо у вас з Миколою будуть якісь негаразди з грошима, то Іванко з дружиною допоможуть вам обов’язково.
Щиро кажучи, мені не віриться мені в їхню допомогу. Я не хочу нікого годувати своїм коштом. Але свекруха продовжує готувати, брат з дружиною приходять та постійно у нас їдять усе підряд. Щиро кажучи, поки не знаю як мені бути та що робити. Я дуже шкодую, що ми віддали їм свої гроші, зараз усім добре так жити, окрім нас.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
