Світлана не звикла сидіти без діла – весь день вона на ногах і в русі. Тільки одну справу вирішить – з’являється інша. На ній тримається все: і будинок, і двоє синів, і забезпечення сім’ї. Весь день вона як білка в колесі, відпрацювавши з дев’ятої до вісімнадцятої в своєму офісі, Світлана біжить забирати дітей з садка, потім поспішає з ними додому, але паралельно заходить в магазин за продуктами.
А далі починається «друга зміна»: потрібно всіх нагодувати, приготувати їжу на завтра, розвантажити-завантажити пралку, підібрати одяг, випрасувати, прибрати, постелити ліжко, допомогти дітям помитися й укласти їх, нарешті, спати, попередньо почитавши книжку…
Відпочивати ніколи… Сама Світлана лягає пізніше за інших в родині, і раніше всіх встає. Вранці треба привести себе в порядок, приготувати сніданок, всіх підняти, умити, нагодувати, зібрати і відвести в садок. Та ще й не запізнитися на роботу, останнім часом у них в компанії з цим строго.
При цьому Світлана зовсім не мати-одиначка: у неї є чоловік. Чоловік Світлани по господарству не робить нічого, з дітьми не займається, працює добу через троє, заробляє собі на прокорм, а в побуті і в власному будинку відчуває себе повністю безпорадним.
– Свєта! Свєт! А де мені взяти сорочку? – озирається він на всі боки, як ніби перший раз потрапив в цю квартиру. – А шкарпетки мої не бачила? А гребінець куди поділа? А поїсти у нас щось є?
Навіть якщо в холодильнику стоїть готова їжа, взяти її без дружини він теж не може. Йому треба все розігріти, покласти в тарілку і подати, причому, не забути прибори.
Працює Ігор не щодня, а в ті дні, коли він вдома – спить до обіду, потім напівлежить на дивані з ноутом, і навіть погуляти з родиною в вихідний його доводиться практично тягти. Гуляє так, як ніби послугу робить – бурчить, зіпсує настрій всім, і при першій нагоді, втече на рідній диван до мерехтливого екрану гаджета.
– Не розумію, Світлано, навіщо ти його терпиш? – якось запитала її одна знайома. – Дивлюся на ваші відносини і не розумію! Ні допомоги від нього, ні доброго слова, ні участі, ні грошей. Розлучатися з таким чоловіком треба…
– Розлучатися не можна, – зітхнувши, відповіла Світлана. – Нам йти нікуди, ми ж в його квартирі живемо…
– Зрозуміло! Квартира його, значить? – зміненим тоном шанобливо простягнула знайома.
– Так. Дошлюбна. Дісталася йому від бездітної родички, давно, до нашого весілля ще…
– Зрозуміло. Ну, квартира – це велика справа. Тоді добре ще. Тоді не баласт…
Але залишилася вона, все таки, при своїй думці – такий поділ обов’язків у родині не є справедливим, навіть за умови, що «в його квартирі живемо»?
Це нормально, що чоловік має забезпечувати дружину і дітей, в тому числі і житлом. Але це зовсім не означає, що на цьому його обов’язки закінчуються. Хіба не так?
Фото ілюстративне, з вільних джерел.