fbpx
Життєві історії
Ми живемо в квартирі свекрухи, за 11 років я господинею себе так і не відчула. Ні гостей не покликати, ні штори нові повісити, ні меблі поміняти. Та яке там поміняти, свекруха не дає навіть переставити вази на комоді. Ми купили їй однокімнатну квартиру, але з’їжджати вона відмовляється

Я з сім’єю з першого дня заміжжя, а це вже більше одинадцяти років, живу у свекрухи в її великій трикімнатній квартирі. Останнім часом я вже дні рахувала до того моменту, коли ми зможемо нарешті роз’їхатися з нею. Адже ми давно домовилися, все обговорили. Вона погодилася. А тепер вона заявляє, що нікуди не поїде.

Ні, плюси в такому житті теж є: величезна квартира, в якій в принципі вистачає місця всім, сусіди – інтелігентні люди, обжитий район з зеленими дворами, хороша школа для дитини «з традиціями» під вікном. Поки син був маленький, свекруха з задоволенням завжди забирала внука з садочка, сиділа з ним вдома, водила гуляти на майданчик. І все ж жити до старості з мамою я не хочу.

Начебто за довгі роки і притерлися вже, і навчилися співіснувати, не звертаючи уваги на дрібниці, але почуття внутрішнього комфорту все одно немає. Не своє – воно і є не своє. Ні гостей не покликати, ні штори нові повісити, ні меблі поміняти. Та яке там поміняти, свекруха не дає навіть переставити вази на комоді.

Єдине, що давало мені всі ці роки сили жити і якось миритися з проблемами – надія на те, що скоро ми роз’їдемося. Ми з чоловіком виплачуємо кредит за невелику однокімнатну квартиру на околиці. Зараз там живуть квартиранти, без здачі квартири з кредитом б не впоралися. Всі гроші від здачі плюс солідна доплата із зарплати йде банку. Вже скоро ми внесемо останній платіж, і квартира стане нашою власністю.

Коли тільки ще впрягались в цей кредит, приймали рішення, йшла розмова, що в однокімнатну квартиру переїде свекруха. А ми з дитиною залишимося в її трикімнатній квартирі. Свекруха тоді просто благала не влазити в ще більші борги – їй цілком вистачить скромної однокімнатної квартири.

Навіщо їй одній хороми? Танцювати вона тут буде на старості років? Їй диван, телевізор та тумбочка – більше нічого і не треба. І райончик можна вибрати скромніше – всякі магазинчики жінці у віці теж не потрібні. Як і близькість до транспортних розв’язок – на роботу їй кожен день не їздити. Так що від метро можна і подалі…

Так і підбирали квартиру – під самотню бабусю-пенсіонерку, якій головне, щоб поліклініка поруч була. Вона сама все це говорила, сама переконала нас вибрати саме ту квартиру. Вона була найбюджетніша з усіх варіантів… І ось платили-платили десять років, а тепер бабуся заявляє, що вона погарячкувала, і зі своєї квартири нікуди не поїде.

– Ви як хочете, а я хочу провести свої останні дні тут. Тут ми з чоловіком жили, тут син народився, онук, сусіди майже рідні люди, в поліклініці всі вітаються, а там – маленька клітка, незнайомі сусіди – ні, я нікуди не їду. Дайте дожити мені останні дні тут.

Говорити про останні дні свекрухи явно рано – їй ще й сімдесяти немає, на здоров’я не скаржиться абсолютно. Виходить, нам їхати в однокімнатну? Але чоловік проти. Куди – сином-підлітком? Школу доведеться міняти, місця мало. Тут у нас хоч кімнати у всіх окремі. Пішли до себе і двері закрили. Гостей, кажеш, не запросити – а в однокімнатну кого ти запросиш? Ні, це не варіант…

І їздити на роботу звідти як ти будеш? Син теж не дуже хоче переїжджати. З одного боку, з бабусею ладити з кожним роком йому все складніше. Бабуся стає все більш категоричною і непримиренною, хлопчик теж дорослішає і починає протестувати. Бабуся все менше його розуміє і все частіше дратується на колись обожнюваного внука. Так, роз’їхатися зараз, щоб збереглися відносини – саме час.

Але тут у дитини знайома хороша школа, друзі, гуртки, в які відходив вже кілька років, своя кімната. Відмовитися від усього цього, виїхати в невідомість – теж непросто. Я не знаю, як правильно вчинити. Сама я готова, хоч куди переїхати, лише аби окремо. У свекрухи з віком характер все гірше. І що тепер нам робити?

Фото ілюстративне – news.myseldon.

facebook