– Моя мама вважає, що ми з чоловіком невдахи, каже: майже п’ять років живете, а нічого нажитого, крім дитини, щось не видно! – розповідає 30-річна Олеся. – Машину свекор віддав, їй вже років п’ятнадцять, їх неї пісок сиплеться, так і записана вона не на нас. Квартира, в якій живемо, теж чужа – бабусі з дідом, свекруха забрала їх до себе, нас пустила.
Все начебто добре, ми повинні бути щасливими, що маємо власне житло, але є одна проблема – живемо ми там на пташиних правах. Свекруха благає нічого в квартирі не чіпати, а то бабуся засмутиться. Навіть кришталь із серванта прибрати не можна, так і живемо серед радянських килимів і фужерів.
– Ну що робити, зате живете безкоштовно. Можете збирати на своє.
– Справа вся в тому, що не виходить. І все через дачу! – журиться Олеся.
– Отакої! У вас ще і дача є?
– Та не у нас, а у дідуся з бабусею. Звичайний ділянка за містом, літній будиночок, бабуся з дідом щороку їдуть туди в травні, живуть до осені. Ми їздимо по черзі на вихідних, раз ми, раз свекри. Возимо їм продукти, все необхідне, провідуємо їх. Про те, щоб залишитися на літо в місті, вони і чути не хочуть. У березні вже починають збиратися, всі розмови про дачу. Рахують дні, коли вже можна буде поїхати. Чесно кажучи, до дач у нас всі байдужі, навіть свекруха, і та не фанат. Але не кинеш же літніх людей! Доводиться їздити.
Дідові з бабусею по сімдесят вісім років, люди вони активні, позитивні, але вік уже, на жаль, бере своє. При цьому самі вони знижок на вік собі робити не бажають. Копають, тягають, косять, прополюють грядки, як в молодості. А потім все частіше лежать пластом.
– Та нічого, не бійтеся за нас! – заспокоює бабуся. – Рух – це життя. Якщо будемо в місті лежати чи сидіти перед телевізорами, ще гірше буде!
– Приїжджай до нас на літо з дитиною! – вмовляють вони Олесю. – Тут свіже повітря, ліс, річка, вітаміни на грядці.
Провести літо з однорічною дочкою серед лугів і лісів Олеся ввічливо відмовляється – умов на дачі немає, до того ж вона працює. Для роботи потрібен хороший інтернет, з яким в селищі поки проблеми.
Але роботу дружини онука бабуся з дідусем серйозно не сприймають. Буквально кожну зустріч починають цю розмову: залишайся з дитиною! Відпочивай, дихай повітрям!
І кожного разу доводиться відмовлятися, та так, щоб не образити.
– Але в цьому році – взагалі треш! – скаржиться Олеся. – Чоловік вирішив, що їм треба воду провести в будинок, мовляв, люди похилого віку вже, цілий тиждень там одні, а у них, і правда, зручностей ніяких.
Але коштує це чималі гроші. Я чоловікові кажу, ти олігарх, чи що, навіщо витрачати такі гроші? Ми з тобою, кажу, самі коштів не маємо, у нас дитина, між іншим! І навіть житла немає по суті.
– Ну да, турбот достатньо, де гроші потрібні.
– Ось ось! Та й потім, кажу, ти сам поміркуй, люди літні, скільки вони ще на ту дачу їздити будуть? Ну рік, ну два, і все! Але чоловік на мене ще через це образився! Ти, каже, живеш в квартирі людей похилого віку і не хочеш їм допомагати, так не можна! І нехай вони живуть довго! А потім на цій дачі будуть зустрічати старість батьки!
Гроші чоловік планує брати з їхніх спільних накопичень на квартиру – а що, це ж на справу, не просто так. Олеся проти. Не для того вона працює навіть в декреті, якщо чесно, щоб вкладати свої гроші в чужу дачу.
Але чоловік міркує інакше: вони зобов’язані допомогти людям похилого віку, і не тільки тому, що ті їм квартиру звільнили, а просто це дідусь і бабуся. На восьмому десятку років треба їм забезпечити комфорт, і крапка!
Олеся залишається при своїй думці – не можна витрачати сімейні гроші на допомогу старшому поколінню, коли у самих не вирішене ще жодне питання! Треба купувати свою квартиру, робити ремонт, міняти автомобіль, поки той ще до кінця не розсипався. А вже потім, якщо залишаться сили, допомагати бабусі з дідусем. За великим рахунком, робити це повинні взагалі не внуки, а батьки!
Фото ілюстративне – strelkamag.
