25 років я живу в шлюбі з чоловіком, у нас двоє дорослих дітей. З чоловіком мені пощастило, він дуже хороша людина. Навіть через стільки років ми любимо і поважаємо один одного, як в перший день. Ми живемо у власній квартирі, яку в свій час ми самі придбали.
Коли не стало свекра, я запропонувала взяти маму чоловіка до нас. Але чоловік категорично відмовився. – Ти просто її не знаєш, – сказав мені він про свою маму. – Жити з нею в одній квартирі ти зможеш.
Так, я все розумію, двом господиням вжитися на одній кухні важко, але коли ми приходили до свекрухи, вона завжди говорила, яка вона хвора, і як їй важко справлятися самій з домашнім господарством.
Я не послухала чоловіка, і одного разу запросила її переїхати до нас, а вона тільки цього й чекала. Вона швидко організувала відправку свого багажу, оселилася в нашій спальні, а ми переїхали в вітальню і спали там на дивані.
А потім наша старша донька оголосила, що виходить заміж. Оскільки квартира свекрухи пустувала, я запропонувала нашим дітям переїхати в квартиру до бабусі, але вона не дала згоди – в крайньому випадку, зараз.
– Коли мене не стане – робіть з квартирою що хочете, – заявила свекруха. – А зараз – ні. Якщо ви мене виженете, куди я піду?
Виганяти свекруху ніхто не збирався, я ж сама їй запропонувала до нас переїхати.
Спочатку все було мирно і тихо, але поступово вона почала командувати. Це зробили не так, це повинно бути так. Вона не знаходила розуміння навіть зі своїми онуками. Свекруха намагалася заборонити моїй дочці виходити заміж, тому що наречений їй не сподобався.
Після кількох таких сцен стало зрозуміло, що так не може тривати. Мій чоловік набрався сміливості і сказав своїй мамі, що їй потрібно повернутися в свою квартиру. Він обіцяв їй, що кожен день хтось із нас буде ходити туди, приносити продукти з магазину і допомагати їй. А дочка вийшла заміж і привела зятя до нас.
Але коли свекруха повернулася до себе, вона раптом сильно занедужала. Вона лежала весь день. Я чула, як вона прощалася з своїми подругами і говорила їм, що все, вже напевно навряд чи вони коли-небудь знову зустрінуться.
Мені знову стало її шкода, я знову почала звинувачувати себе. Але шкодувала я її до тих пір, поки моя дочка не порадила мені постежити за тим, що вона робить.
Одного разу я створила видимість, що пішла з квартири, а сама тихенько стала чекати, що буде далі. Наша хвора мама тут же підхопилася з ліжка і побігла, як молода на кухню. Попила чайку і стала дивитися телевізор. Всі її болячки виявилися удаваними. Чоловік мені сказав: «Я ж тебе попереджав, а ти не повірила».
Фото ілюстративне – riamo.
