fbpx
Життєві історії
Ми з Віктором розписалися в РАЦСі, посиділи з гостями в ресторані, але відчуття свята не було. На наступний день після весілля мій батько звільнив Віктора з роботи, і сказав, що спілкуватися з ним не має наміру

Мені було 20 років, коли я зустріла Віктора. Я тоді вчилася в університеті, а він був на чотири роки старшим за мене, і вже працював в будівельній фірмі мого батька.

Якось я зайшла до тата на роботу, а там був Віктор. Ми розговорилися, він видався мені цікавим співрозмовником, одним словом, дуже сподобався. Напевно я йому теж, бо наступна наша зустріч вже була з його ініціативи.

А далі ми почали зустрічатися, і вже через пів року Віктор зробив мені пропозицію. Я була надзвичайно щаслива, та як потім виявилося, зарано раділа.

Першим моїм великим розчаруванням було те, що в п’ятницю перед самим весіллям, Віктор відмовився зі мною вінчатися в церкві. І це при тому, що все вже було замовлено. Мені було дуже прикро і соромно, а священник, який мав нас тоді вінчати, попередив мене, щоб я добре подумала, перш ніж виходити заміж за таку людину.

Та на той час я вже чекала дитину. Ми просто розписалися в РАЦСі, посиділи з гостями в ресторані, але відчуття свята вже не було. На наступний день після весілля мій батько звільнив Віктора з роботи, і сказав, що спілкуватися з ним не має наміру.

Пізніше Віктор мені розповів, що це його мама настояла на тому, щоб ми не брали шлюб в церкві, вона радила подивитися ще, почекати трохи.

Жили ми в квартирі, яку подарував нам мій тато. Я з усіх сил старалася, щоб у нас все було добре. Та сімейного життя у нас практично не було. Весь час чоловік проводив у своєї мами, там і їв, а додому приходив лише ночувати, і то не завжди.

А коли я була на восьмому місяці, він пішов від мене. Розлучилися ми через рік. Нашу спільну дочку я виростила сама, щоправда, без допомоги своїх батьків я б не змогла впоратись з усіма викликами. Мої мама з татом постійно мене підтримували і у всьому допомагали.

Зараз моїй дочці 24 роки, вона живе і працює в Німеччині. На початку лютого я поїхала до неї, пробула там кілька місяців, а потім повернулася додому.

А нещодавно про мене і про нашу дочку згадав Віктор. Він прийшов і став проситися жити разом. Каже, що скільки років минуло, а не може мене забути. Жалівся, що він телефонує і пише нашій доньці, а вона відмовляється з ним спілкуватися.

Я довго дивилася на нього, намагалася знайти хоч щось, за що можна було б зачепитися, але переді мною сиділа абсолютно чужа людина. Єдине, за що я вдячна йому, це за нашу донечку.

Віктор тепер приходить часто, просто сидить на лавці біля мого під’їзду, чекає коли я буду повертатися з роботи. Інколи приносить квіти чи цукерки, все сподівається, що я зміню своє рішення.

Він вважає, що якщо ми обоє нікого не знайшли досі, значить нам судилося бути разом. Іронія долі – колись я мріяла, щоб він повернувся, а зараз мрію, щоб він зник з нашого з дочкою життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page