«Людині потрібна людина, навіть якщо ця людина — твоя головна проблема за стіною», — саме так думала Марина, намагаючись заснути під акомпанемент дитячого тупоту та гучних вигуків із сусідньої квартири.

Протистояння між сусідами тривало вже не перший місяць. Щойно Марина та Андрій із чотирирічною донечкою Софійкою переїхали до своєї новенької оселі, вони швидко збагнули: з сусідами їм випав «джекпот» навпаки.

Прямо за тонкою стіною мешкала велика й галаслива родина. Мама, тато, двоє хлопців-шибеників та молодша донечка, майже ровесниця їхньої Софійки.

Спочатку Марина навіть зраділа. Вона думала: «О, класно! Там досвідчена мама, якщо що — підкаже щось по догляду, та й дівчаткам буде весело разом гратися». Але реальність внесла свої корективи вже за тиждень. Марина та Андрій зрозуміли, що їхні погляди на життя, побут і виховання дітей розходяться так само сильно, як рейки на вокзалі.

Сусідка Оксана була з тих жінок, яких чути раніше, ніж видно. Гучна, емоційна, вона не соромилася у виразах і виховувала своїх синів так, що весь під’їзд знав, хто сьогодні не прибрав іграшки, а хто не доїв кашу. Хлопці теж були не прості — вони відповідали матері в тій же тональності, створюючи справжню шумову завісу.

Крім того, Оксана була прихильницею тієї «простоти», яка часом межує з безпардонністю. Першого ж дня вона, ледь привітавшись на майданчику, мало не силоміць зайшла до сусідів «на оглядини».

— Ого, ну ви й розмахнулися! Це що, три кімнати на трьох? — вона без запрошення пройшла в коридор, оглядаючи ремонт.

— Так, — ніяково кивнула Марина, притискаючи до себе Софійку.

— І навіщо вам стільки місця? Ми он уп’ятьох у двох кімнатах тулимося, і нічого, живі. До речі, я Оксана.

— Приємно, я Марина.

— А це що за дюймовочка? — Оксана нахилилася до дитини. — Якась вона у вас надто тиха. Моя Настя — справжній ураган. Ви як, ще плануєте поповнення? Тобі вже не вісімнадцять, треба поспішати, поки здоров’я дозволяє.

— Ми поки не думали про це, нам і з однією добре, — Марина відчула, як всередині закипає роздратування від такого втручання в особисте.

— Ой, зрозуміло. З цих, що «для себе жити хочуть». Ну-ну. Ладно, побігла я, бо мої там зараз кухню рознесуть. Трьох мужиків прогодувати — це тобі не одній дівчинці пюрешку збити.

Оксана пішла, а Марина ще довго стояла біля дверей, намагаючись усвідомити цей візит.

Спочатку вона чесно намагалася підтримувати бодай видимість добросусідства. Тато тієї родини, до речі, виявився набагато спокійнішим. У будь-яку погоду він виходив до під’їзду чи на лавку, де довго й зосереджено дивився в одну точку, мабуть, насолоджуючись тишею, якої вдома не було за визначенням.

А вдома там був епіцентр хаосу. Оксана кричала на синів, хлопці влаштовували забіги на короткі дистанції по ламінату, а молодша Настя постійно плакала, вимагаючи уваги. Через тонкі стіни панельного будинку Марина з Андрієм мимоволі ставали свідками кожного сімейного скандалу. Ранок починався з чужих претензій, а вечір закінчувався гуркотом впалих меблів.

Іноді до сусідів заходили гості. Вони не були якимись неблагополучними людьми, просто любили гучні застілля. Тоді за стіною починалися співи, які лише з великою натяжкою можна було назвати музикою, а іноді до цього хору приєднувалася стара розстроєна гітара.

Андрій тримався довго, але одного дня терпець увірвався. Був рідкісний вихідний, коли хотілося просто полежати в тиші. Проте пів дня вони слухали виховні процеси Оксани, а іншу половину — гучний регіт її гостей. Андрій, зціпивши зуби, пішов до сусідів і ввічливо, але твердо попросив бути тихішими. Власне, з цього моменту офіційно розпочалася «холодна війна».

Оксана не збиралася змінювати свій спосіб життя, а Андрій не хотів миритися з постійним шумом. Кілька разів він викликав дільничного, а потім навіть написав офіційне звернення до відповідних служб, мовляв, діти постійно кричать, можливо, там не зовсім належні умови.

Сусідка була жінкою кмітливою і швидко зрозуміла, хто намагається зіпсувати їй життя. Того ж вечора в щитку Марини та Андрія хтось акуратно пошкодив кабель інтернету. Потім раптово зник килимок з-під дверей, який згодом знайшовся біля сміттєвих баків.

Оксана почала поширювати плітки серед інших мешканців будинку, а Марина у відповідь розповідала всім знайомим, у якому безладі живуть сусіди. Коли жінки зустрічалися біля ліфта, вони не віталися, а лише обмінювалися крижаними поглядами. Марина суворо заборонила Софійці гратися з Настею, якщо вони перетиналися на майданчику. Оксана ж, проходячи повз, голосно зауважувала котрійсь із сусідок, що Марина зовсім не годує дитину — мовляв, дівчинка тонка, як очеретина, мабуть, батьки на ній економлять.

Увесь під’їзд із неабиякою цікавістю спостерігав за цим серіалом. Це було краще за будь-яке телешоу: люди навіть обговорювали, хто сьогодні зробить наступний хід.

Але все змінилося одного травневого дня, коли сонце вже припікало зовсім по-літньому.

Андрій поїхав у тривале відрядження. Останнім часом він навіть охоче погоджувався на поїздки по роботі — аби тільки хоч трохи відпочити від постійної напруги вдома. Марина залишилася з донькою сама. Вони провели чудовий день на вулиці, заходили в ігровий центр, потім трохи посиділи в затишному кафе. Вечір уже хилився до заходу, коли вони повернулися додому.

«Тільки б не зустріти Оксану з її коментарями», — промайнуло в голові у Марини.

На щастя, на сходах було порожньо. Навіть за стіною панувала підозріла тиша. Можливо, діти поїхали до бабусі на канікули, або просто втомилися. Марина ввімкнула Софійці мультики, а сама взялася готувати щось легке на вечерю.

Раптово вона відчула дивний біль у животі. Спершу подумала, що, мабуть, з’їла щось не те в кафе. Випила ліки, сподіваючись, що скоро полегшає, і спробувала продовжити справи. Проте біль не вщухав. Навпаки — він ставав гострим, нестерпним, таким, що не давав вирівняти спину. Марина зрозуміла: це не просто розлад. Коли дихати стало важко, вона тремтячими руками набрала номер медичної допомоги.

— Схоже на гострий апендицит, — виніс вердикт лікар, ледь оглянувши жінку. — Потрібна термінова госпіталізація та операція. Збирайтеся.

— Лікарю, як же так? — Марина ледь не розридалася. — У мене ж дитина! Чоловік у іншому місті, родичів тут немає. Я не можу її залишити саму!

— Ви розумієте, що кожен час зволікання — це ризик для вашого життя? — суворо запитала медсестра. — Телефонуйте комусь. Якщо нікого немає, ми змушені будемо звернутися до соціальних служб, щоб дитину тимчасово влаштували до спеціального закладу.

Софійка, почувши слово «заберуть», почала голосно плакати і вчепилася в материну спідницю. У Марини серце краялося. Вона справді не мала нікого в цьому місті. Вони переїхали сюди лише пів року тому через роботу Андрія, і жодних близьких знайомих, яким можна було б довірити дитину на ніч, ще не з’явилося.

— У мене зовсім нікого немає… — крізь сльози промовила вона.

— А сусіди? Може, хтось із ними товаришує?

— Ми з сусідами… — Марина завагалася, — ми ворогуємо.

— Ох, молодь, — зітхнула медсестра. — Із сусідами треба жити в мирі, життя — штука непередбачувана.

Саме в цей момент Оксана вийшла на майданчик винести сміття. Вона якраз закінчила велике прибирання після чергового «нальоту» своїх синів і була вкрай втомлена. Побачивши відчинені двері в сусідню квартиру та людей у білих халатах, вона не втрималася і зазирнула всередину. Цікавість завжди була її слабкою стороною, але цього разу вона зіграла іншу роль.

Почувши про «соціальні служби» та «притулок», Оксана відставила пакети і рішуче зайшла до коридору. Марина напружилася, чекаючи на чергову порцію сарказму, але від гострого болю лише сильніше зажмурилася.

— Що тут відбувається? — запитала Оксана своїм звичним гучним голосом.

— У пацієнтки гострий біль, треба оперувати, а дитину ні на кого залишити, — пояснив лікар.

— Та ви що, здуріли? Які ще служби? Яку дитину в притулок? — Оксана сплеснула руками. — Ви що, не бачите, що дівчинка домашня, залякана? Так, Рито… тобто Марино, їдь давай, не вигадуй. Я за малу відповідаю.

— Ви? — Марина здивовано подивилася на свою опонентку.

— А хто ж? Наша Настя з нею одного віку, знайдуть спільну мову. У мене там, звісно, не готель, але нагодована й доглянута буде. Не чужі ж люди, в одному під’їзді живемо. Софійко, чуєш? Збирай ляльок, підеш до моєї Насті гратися. Будете сьогодні разом спати.

— Ви серйозно? — Марина відчула, як тягар із душі почав спадати, хоча фізичний біль лише посилювався.

— Серйозніше не буває. Тільки давай швидше, бо лікарі не чекатимуть. Все буде добре, не переживай. Я ж мати, я знаю, що це таке.

Марина встигла лише прошепотіти «дякую», перш ніж її поклали на ноші. Вона побачила, як Оксана міцно взяла Софійку за руку, і та, хоч і схлипувала, але пішла за сусідкою.

Андрій примчав першим же потягом о шостій ранку. Він був блідий і розгублений. Одразу ж попрямував до сусідських дверей, хоча рука тремтіла, коли він натискав на дзвоник. Йому відчинила заспана Оксана в домашньому халаті.

— Чого дзвониш ні світ ні зоря? — пробурчала вона, але тут же пом’якшала. — А, тато приїхав. Заходь уже, не стій на порозі.

— Де Софійка? З нею все добре?

— Спить твоя Софійка. Вона вчора з моєю Настею так загралася, що ледь вклала обох. Не буди дитину, нехай відпочине від стресу. Іди краще в душ, випий кави, якраз зварила. А потім у лікарню до своєї дуй. І квіти купи, жінки це люблять після такого.

Андрій стояв як укопаний. Він не очікував такого прийому від жінки, на яку ще тиждень тому писав скарги. Але він слухняно випив каву, яку вона йому налила, і вперше за довгий час відчув, що за стіною мешкають не вороги, а просто люди — зі своїм темпераментом, але з великим серцем.

Спочатку він поїхав до Марини. Коли лікарі підтвердили, що операція пройшла успішно і загрози немає, він повернувся за донькою. Софійка вже прокинулася і захоплено гралася з Настею та хлопцями. Вона навіть не одразу захотіла йти додому.

За тиждень Марину виписали. Перше, що вона зробила, повернувшись додому, — купила великий гарний торт та гарний набір для чаю. Вона несміливо постукала до Оксани.

— Ой, та навіщо ці витрати, — махнула рукою Оксана, впускаючи її до кухні. — Головне, що жива-здорова.

— Оксано, я справді не знаю, як тобі віддячити. Те, що ти зробила… я б ніколи не подумала.

— Слухай, — Оксана сіла навпроти і вперше заговорила тихо й серйозно. — Я, звісно, жінка галаслива, і діти в мене не подарунки. Але я ж людина. Сама була в різних ситуаціях. Діти — це святе, і неважливо, чиї вони.

— Давай просто забудемо все, що було раніше, — посміхнулася Марина. — Ми справді поводилися як у дитячому садку.

— І то правда. Годі вже під’їзд розважати нашими баталіями. Проходь, сідай, я якраз борщу наварила свіжого. Тобі зараз треба нормально харчуватися, а то в тих лікарнях одні каші на воді. І своїх клич, Андрія з Софійкою, на всіх вистачить.

З того дня у під’їзді стало значно тихіше. Ні, родина Оксани не перестала бути активною, але Марина більше не сприймала кожен звук як особисту образу. Оксана ж стала трохи скромнішою у своїх висловлюваннях і навіть почала заходити до Марини просто на чай, без критики її способу життя.

Дівчатка стали найкращими подругами. Виявилося, що Софійка під впливом активної Насті стала сміливішою, а Настя навчилася у Софійки трохи терплячості.

Іноді життя підкидає нам випробування лише для того, щоб ми нарешті побачили те, що знаходиться прямо перед нашим носом. Виявилося, що найкращий спосіб перемогти у війні з сусідами — це просто перетворити її на мирний обід за одним столом. Адже врешті-решт, ми всі живемо під одним дахом, і ніхто не знає, коли саме тобі знадобиться допомога того, хто живе за стіною.

Чи траплялися у вашому житті випадки, коли непередбачувані обставини повністю змінювали ваші стосунки з оточуючими? Можливо, варто вже сьогодні просто посміхнутися сусіду, навіть якщо він вчора занадто голосно слухав музику?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.