fbpx
Життєві історії
Ми з сестрою поїхали вчитися в обласний центр. Надсилати грошей мама багато не могла, тому передавала продукти. Зазвичай мама збирала невеликий пакет найпростішої їжі, типу картопля, моркви, цибулі, якщо сезон, то яблук. На поїздку грошей витрачалося набагато більше, ніж коштували ці продукти

Моя мама з тих людей, які люблять робити добро, а потім дорікати своїм благодійством. Саме тому ми з сестрою не дуже хочемо, щоб вона нам допомагала, а потім цим дорікала.

Самій мамі спокійно не живеться, так і нам із сестрою вона цього спокійного життя не дає. Вічно щось вигадає, навантажить себе, купу людей, а коли виявляється, що всі її зусилля нікому не були потрібні, ображається. Мовляв, ніхто її не любить, ніхто не цінує, ось не стане її, тоді ми її згадаємо.

Почалося все давно. Ми з сестрою поїхали вчитися в обласний центр. Мама вирішила, що нас треба годувати. Але надсилати грошей вона багато не могла, тому надсилала продукти.

Зазвичай мама збирала невеликий пакет найпростішої їжі, типу картопля, моркви, цибулі, якщо сезон, то яблук. Вага пакети рідко перевищувала п’ять кілограмів. Але на поїздку грошей витрачалося набагато більше, ніж коштували ці продукти.

Я кілька разів з’їздила, зрозуміла, що виходить по грошах, і сказала мамі, що мені більше така допомога не потрібна. Мовляв, дякую тобі за турботу, але я проїду більше грошей. Овочі в магазині можна було придбати набагато дешевше.

Мама образилася до сліз. Вона ж старається, збирає цей пакет, шукає можливість його відправити, а я не ціню. Спроби пояснити, що така турбота приносить мені більше витрат, ніж користі, проходили повз мами. Вона ж старалася.

А що мені доводиться в найнезручніший час їхати кудись спочатку автобусом, потім часом електричкою, забирати цей пакет, і потім тим самим шляхом повертатися в гуртожитку, маму ніяк не хвилювало. Вона вважала, що робить добру справу, а я, невдячна, ніс верну. У сестри, до речі, була така сама картина.

Але якось маму повернуло в іншу крайність. Вона як завжди зателефонувала, сказала, що і де забрати, але забула згадати габарити. Я тоді вчилася вже на третьому курсі і звикла, що мамині передачі важать максимум п’ять-шість кілограм.

Приїхала я в якесь село, кажу, я від такої-то, треба продукти забрати. Мені кивають і вказують на два величезні мішки-сітки з картоплею та морквою. Кожен кілограм по двадцять. Забирай, кажуть. І що мені було з цим робити? Мама передати передала, але як я маю забрати ці продукти – не подумала.

Мені якось вдалося впросити якихось місцевих хлопців дотягти це до електрички, а в місті за допомогою добрих людей вдалося дотягнути це добро до гуртожитку. Можна було б і друзів попросити, якби мама попередила про обсяг допомоги, але вона цього вирішила не робити. Сюрприз, каже, зробити хотіла.

Взагалі всього було багато, усього вже навіть згадати не виходить. Але зараз я вже одружена, є своя дитина, а мама не змінилася, а продовжує робити добро. І, звичайно, ображається, коли висловлюєш своє незадоволення.

Ми з сестрою народили дітей з різницею в один рік. Мама вирішила, що нам потрібна дача. Після навчання ми обидві повернулися до рідного міста, де й обзавелися сім’ями, тому за маминою логікою, час обростати майном.

У сестри ситуація краща, вони поки що живуть в однокімнатній квартирі її чоловіка, а ось нам довелося брати іпотеку. Мама подумала, що це чудовий час, щоб купити дачу.

І купила. Потай від усіх, взяла кредит і придбала будиночок з ділянкою. Ми про це вже дізналися постфактум. Справа чудова, якщо не враховувати, що сама мати цей свій кредит не тягне абсолютно. І допомагати повинні ми, які в декреті, а в декого ще й іпотека. Але подітися нема куди, довелося викроювати гроші на щомісячний платіж. Скидалися із сестрою, а що робити?

Минулого літа ми з дочкою майже три місяці прожили на цій дачі. Я працювала на відстані, дитина у мене п’ятирічна, так що можу собі дозволити. Зручностей на дачі особливих немає, але в нас і вибору ніякого – у сусідів по під’їзду горіла квартира, зачепило нас. Сильно зачепило, довелося робити ремонт, чим чоловік і займався, а жити там із дитиною було просто неможливо. Дача була одним із виходів.

Все було добре, поки мама не притягла на дачу клітку з кролями та курками.

– Ти ж все одно тут на літо. Кому буде доглянути. Та вони не вимагають особливої ​​уваги! Зате свої яйця будуть, а потім і м’ясо, – раділа вона, поки моя дочка радісно намотувала круги навколо кліток.

У мене слів нема. На дачі немає жодних умов для утримання живності, я не маю жодного досвіду догляду за нею. У мене тут взагалі робота, плюс турбота про маленьку дитину, в будиночку води немає, треба відра з колонки носити, а потім гріти. І ще кролики та кури мені тут дуже потрібні до повного комплекту.

Сестру ця ситуація дуже потішила, але потім допомогла вирішити це питання. Її чоловік відвіз цей зоопарк до своєї бабусі до села. А мені довелося брехати дочці, що тварини поїхали до своїх тат і мам, за якими дуже сумували.

Мама ображена, вважає, що ми як не цінували її старань, так і не цінуємо. Як поводитися з такими людьми, я не знаю.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page