Кожен з нас колись мріяв про казкове щире кохання, те саме, що стає основою для щасливого життя.
Я вірно тримала цю мрію, плекаючи її в серці, аж поки вона не стала моєю реальністю.
Олег — моє сонце, моя скеля, мій найкращий друг і чоловік, з яким я прокидалась кожного дня, відчуваючи себе найщасливішою на світі.
Наш син, маленький Роман, приносив радість у кожен день.
Ми створювали своє щастя з любові, сміху та тепла.
Здавалося, що світ навколо просто створений для нас, і в ньому не було місця для сумнівів чи непорозумінням.
Але все змінилося в одну мить, на жаль, коли серце підказало, що я повинна запитати.
І це запитання змінило все.
Я дивлюся у дзеркало і бачу щасливу жінку.
Мені вже за тридцять років, але я не відчуваю віку. Моє життя здається ідеальним.
Я знайшла своє кохання, і я щиро вірила, що наш союз — це дар долі.
Мій чоловік, Олег, — моя скеля, моя опора. Він любить нашого сина, п’ятирічного Романа, більше за все на світі.
Я бачу, як вони разом граються в гаражі, як Роман повертається додому брудний, але з сяючими очима. І я щаслива.
Олег не забуває і про мене.
Квіти без приводу, романтичні вечері в ресторані, маленькі подарунки. Він оточує мене турботою і увагою, і я розчиняюся в його теплих почуттях.
Коли ми тільки познайомилися, я жила в орендованій квартирі, а він платив за неї.
Потім ми вирішили купити власне житло, і взяли кредит на двокімнатну квартиру.
Ми платили його разом, а мої батьки допомагали нам, чим могли.
Я працюю модельєркою-дизайнеркою, маю власну справу, шию одяг людям, і це приносить мені гарний дохід. Нам вистачає на життя.
Розкоші в нас немає, але ми можемо дозволити собі раз на рік гарну відпустку, гарні речі.
Ми думали про приватний будинок, але зараз, у такий скрутний час, вирішили зачекати.
Я вважала, що наше життя — це казка. Я довго шукала свого чоловіка, але знайшла його, і я не шкодую.
«Чекала саме такого, як Олег», — кажу я своїм друзям.
У Олега це другий шлюб. У нього є донька-підліток від першого шлюбу.
Олег добре спілкується з донькою, але не часто. Він підтримує її матеріально, допомагає її матері, своїй колишній дружині.
Я не цікавилася, особливо, чому вони розлучилися, що сталося. Мені здавалося, що це не моя справа.
Олег розповів мені про свою першу сім’ю рівно стільки, скільки вважав за потрібне. І я його ні про що не розпитувала.
Я знала, що він цінує моє невтручання і це важливо для нього.
Але мене почало турбувати одне. Він досі не розлучився зі своєю першою дружиною. Вони не живуть разом, але їхній шлюб не розірвано.
Коли наші друзі питали, чому ми не одружуємося, ми жартували.
«Штамп у паспорті — це формальність, — казали ми. — Нам і так добре».
І я вірила в це. Я вірила, що наша любов сильніша за будь-які формальності.
Мої подруги, мої колеги з роботи, постійно розповідали мені історії про «цивільних дружин», яких «залишили ні з чим».
Я відмахувалася від них, казала, що вони мені просто заздрять, що ці історії — не про нас. Але ці слова, як тіні, слідували за мною.
— Кароліно, — казала мені моя колега, — ти що, не розумієш, що ти просто співмешканка? Він же одружений. У разі чого, ти залишишся ні з чим.
— Іро, — відповідала я, — не говори мені нерозумні речі. Ми любимо один одного.
— Любите? — відповідала вона. — А чому він не розлучається з колишньою?
Я не знала, що відповісти. Я знала, що Іра має рацію, але не хотіла цього визнавати.
Я не хотіла вірити, що Олег може мене обманути.
Але останнім часом навіть моя мама почала помічати це. Вона приїхала до нас, і ми сиділи на кухні, пили чай.
— Кароліно, — сказала вона, — я хочу тебе про щось запитати.
— Мамо, — відповіла я, — що сталося?
— Я знаю, що ти щаслива з Олегом, — сказала вона. — І я бачу, що він тебе любить. Але мені здається дуже дивним, що він досі не розлучився.
— Мамо, — відповіла я, — ми ж говорили про це. Це формальність, він розлучиться.
— Формальність? — вигукнула вона. — А якщо щось станеться? На кого записана квартира?
— На Олега, — тихо відповіла я.
— І ти розумієш, що згідно із законом його перша дружина, як його законна дружина, має повне право на ваше житло? — запитала вона. — А у тебе лише обов’язки. Ти платиш гроші, ти допомагаєш йому, а вона може прийти і забрати все.
Я не могла знайти слів. У голові закрутилися всі ці думки.
Я думала про нашу квартиру, за яку ми щомісяця платимо. Я думала про наших дітей, про їхнє майбутнє.
Я думала про себе. Чи справді я настільки нерозумна?
— Мамо, — сказала я. — Не говори так. Олег не такий.
— Доню, — сказала вона, — я не кажу, що він поганий. Я просто кажу, що ти маєш подумати про себе. Поговори з ним. Скажи йому прямо: «Одружуємося чи ні?»
— Я не можу, — відповіла я. — Я не хочу засмучувати його.
— А ти не думаєш про те, що ти засмучуєш мене? — запитала вона. — Я не можу спокійно спати, знаючи, що моя донька живе в такому невіданні.
Розмова закінчилася, але її слова залишилися в моєму серці.
Я не могла більше мовчати. Я не могла більше ігнорувати цей факт.
Я вирішила, що маю поговорити з Олегом. Я чекала його з роботи, а коли він зайшов у дім, я почала розмову.
— Олеже, — сказала я. — Я хотіла б з тобою поговорити.
— Про що? — запитав він.
— Про нас. Про наш шлюб.
Він сів на диван і подивився мені в очі.
— Я знаю, що ти хочеш запитати, — сказав він. — Про штамп у паспорті.
— Так, — відповіла я. — Чому ти не розлучаєшся?
— Ми з Лілією розлучилися давно, — відповів він. — Просто ми не розірвали шлюб офіційно. Це формальність.
— Формальність? — вигукнула я. — А якщо щось станеться? На кого записана квартира?
— На мене, — відповів він. — Але ж це наша квартира.
— А що, якщо я не захочу платити за неї? — запитала я.
— Тоді я буду платити сам.
— А що, якщо я не захочу жити з тобою?
— Тоді йди, — відповів він. — Я тебе не тримаю.
Я не могла повірити своїм вухам. Я думала, що він буде мене розуміти, що він буде мене підтримувати.
А він був байдужий. Він був байдужий до моїх почуттів.
— Олеже, — сказала я. — Я тебе люблю. Але я не можу так жити.
— Все ж добре, ти сама вигадуєш проблеми якісь.
— Тоді розлучись, — сказала я. — Розірви шлюб.
Він мовчав. Він не знав, що відповісти. Він встав і пішов у спальню.
Я не знаю, що робити. Я не знаю, як мені бути.
Я щиро кохаю, але не можу так жити. Олег каже, що скоро розлучиться, він дуже добре ставиться до мене, просто ідеальний батько та чоловік, але не розумію причини, чому він не розлучається, а лише обіцяє мені.
Звісно, я багато часу чекала, для мене це не головне, але у нас є нерухомість, і не знати, кому все дістанеться, адже все записано на Олега, мене втомила невідомість.
Зараз, коли я дивлюсь на порожнє місце на тому самому дивані, де ми колись сиділи разом, я розумію, що чим більше я чекаю, тим більше втрачаю.
Чи правильно я вчинила, що поставила його перед фактом? Чи правильно я вчинила, що слухала свою маму?
Фото ілюстративне.
