Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотіла жити за кордоном. Можливо тому, що багато моїх родичів там живе. Та й друзів безліч виїхало. Я теж сама була в багатьох країнах, щоправда, як туристка.
З кожної подорожі я завжди приїжджала наскільки натхненна, що відразу починала розмову про еміграцію за кордон. Чоловік в цьому мене не підтримував, він завжди казав, що кращої землі, ніж українська, ніде в світі нема.
Жили ми непогано, у нас був невеликий бізнес, ми мали свій будинок за містом, власне авто. У нас є син, Максиму зараз 13 років. Чоловік завжди мене переконував, що нам ніде так добре не буде, як вдома. Але мене манив закордон, я дуже хотіла жити в Німеччині.
Мій дідусь був німцем, мама напівнімкеня. Вони з батьком познайомилися по роботі, одружилися і тато привіз маму в свої рідні краї. Коли батька не стало, мама зібралася їхати до родичів, і я з нею хотіла, але нам постійно відмовляли у видачі візи. Завжди знаходились якісь причини, чому ми не могли виїхати.
Потім, коли можна було по біометричних паспортах їздити, ми кілька разів були у родичів, але залишитися там легально надовго не могли.
Коли в Україні почалася війна, ми без проблем поїхали за кордон, тепер нарешті моя мрія здійснилася – я з мамою і сином в Берліні. І що я зрозуміла за ці кілька місяців – це те, що кращої землі, ніж наша, українська, ніде немає.
В Німеччині мене завжди приваблював їхній порядок, ця ідеальна впорядкованість у всьому вносила якийсь спокій в життя. Але то мені лише так збоку здавалося. Коли я почала там жити не як туристка, я зіткнулася з багатьма незручностями, яких в Україні вже давно нема, наприклад, відкрити банківську карточку стало ще тим квестом для мене.
Так, тут дуже чисто і спокійно, але ми знімаємо житло за містом, і для того, щоб доїхати на роботу, мені треба автомобіль, тут це не розкіш, а засіб пересування.
Почала скучати за домом я практично з перших днів. Мені тут все не таке, їжа не смачна, подушка не м’яка, кава не така ароматна.
Ні, насправді тут все смачне і ароматне, але не рідне, тому і не миле моєму серцю. А ще, я зрозуміла, наскільки сильно я люблю свого чоловіка, і тільки там, де він поряд, я почуваюся щасливою.
Одного ранку я прокинулася, зібрала сина в школу, сама стала збиратися на роботу, і раптом зрозуміла, що дуже сильно хочу додому. Так, війна ще не закінчилася, і може варто було б ще хоч цю зиму перечекати, але я не змогла.
Ми з мамою домовилися, що вона з сином ще перезимує в Німеччині, а я повертаюся додому, в рідну і милу моєму серцю Україну, де мене чекає мій чоловік. І все тут моє, рідне, яке я нікому не віддам і яке тепер ні на який закордон не проміняю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- Нещодавно батько мені подзвонив. Він робить це рідко, тому я здивувався. Він сказав, що в них з мамою пенсія мізерна, а в мене зарплата 16 тисяч гривень, їм зараз важко живеться, тому я маю допомагати батькам і щомісяця надсилати їм 4 тисячі гривень. Я промовчав і став думати, як я маю це дружині сказати
- На своє весілля я запросила з села найкращу подругу свого дитинства. Мар’яна приїхала щасливою, я думала вона радітиме за мене. Але лише після весілля мені мама розповіла, що вона зробила в церкві
- Мою подругу Катерину залишив чоловік, просто до іншої пішов. Катя взяла дітей і до батьків в село поїхала. Андрій аж помолодшав, хоча йому вже 46 років було. Він одружився вдруге, у нього з’явилася дитина і стали вони жити щасливо. А коли 3 роки минуло, став щовечора телефонувати Катерині
- Нещодавно я дізналася, що чоловік знайшов іншу, зустрічається з нею давно. Степан не виправдовувався, а спокійно про все розказав. Ми живемо в його квартирі, йти мені нікуди, лише залишається їхати з дитиною до батьків в маленьке село. Але і там все складно
- Коли ми з Ольгою розлучилися, я був дуже щасливий, радів, сподівався, що знайду собі кращу. Та дні за днями минали і я зрозумів, що втратив дуже хорошу людину. Я знав де працює Ольга, коли вона повертається з роботи і одного вечора став її чекати