Скільки себе пам’ятаю, я завжди хотіла жити за кордоном. Можливо тому, що багато моїх родичів там живе. Та й друзів безліч виїхало. Я теж сама була в багатьох країнах, щоправда, як туристка.
З кожної подорожі я завжди приїжджала наскільки натхненна, що відразу починала розмову про еміграцію за кордон. Чоловік в цьому мене не підтримував, він завжди казав, що кращої землі, ніж українська, ніде в світі нема.
Жили ми непогано, у нас був невеликий бізнес, ми мали свій будинок за містом, власне авто. У нас є син, Максиму зараз 13 років. Чоловік завжди мене переконував, що нам ніде так добре не буде, як вдома. Але мене манив закордон, я дуже хотіла жити в Німеччині.
Мій дідусь був німцем, мама напівнімкеня. Вони з батьком познайомилися по роботі, одружилися і тато привіз маму в свої рідні краї. Коли батька не стало, мама зібралася їхати до родичів, і я з нею хотіла, але нам постійно відмовляли у видачі візи. Завжди знаходились якісь причини, чому ми не могли виїхати.
Потім, коли можна було по біометричних паспортах їздити, ми кілька разів були у родичів, але залишитися там легально надовго не могли.
Коли в Україні почалася війна, ми без проблем поїхали за кордон, тепер нарешті моя мрія здійснилася – я з мамою і сином в Берліні. І що я зрозуміла за ці кілька місяців – це те, що кращої землі, ніж наша, українська, ніде немає.
В Німеччині мене завжди приваблював їхній порядок, ця ідеальна впорядкованість у всьому вносила якийсь спокій в життя. Але то мені лише так збоку здавалося. Коли я почала там жити не як туристка, я зіткнулася з багатьма незручностями, яких в Україні вже давно нема, наприклад, відкрити банківську карточку стало ще тим квестом для мене.
Так, тут дуже чисто і спокійно, але ми знімаємо житло за містом, і для того, щоб доїхати на роботу, мені треба автомобіль, тут це не розкіш, а засіб пересування.
Почала скучати за домом я практично з перших днів. Мені тут все не таке, їжа не смачна, подушка не м’яка, кава не така ароматна.
Ні, насправді тут все смачне і ароматне, але не рідне, тому і не миле моєму серцю. А ще, я зрозуміла, наскільки сильно я люблю свого чоловіка, і тільки там, де він поряд, я почуваюся щасливою.
Одного ранку я прокинулася, зібрала сина в школу, сама стала збиратися на роботу, і раптом зрозуміла, що дуже сильно хочу додому. Так, війна ще не закінчилася, і може варто було б ще хоч цю зиму перечекати, але я не змогла.
Ми з мамою домовилися, що вона з сином ще перезимує в Німеччині, а я повертаюся додому, в рідну і милу моєму серцю Україну, де мене чекає мій чоловік. І все тут моє, рідне, яке я нікому не віддам і яке тепер ні на який закордон не проміняю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.