Ми з Лізочкою прокинулися зранку, ще сонце тільки виглядало з-за даху сусіднього будинку. Донечка потягнулась, обійняла мене й каже своїм тоненьким голосочком:

— Мамусю, а можна сьогодні піти в “Купомійну”? Я хочу в “Вічеревички”!

(Так вона називає свій улюблений дитячий магазин, де є кульки, сукні й казкові сукеночки, в яких вона завжди крутиться перед дзеркалом.)

— Можна, — усміхнулася я. — Сьогодні ж субота, наш день дівчачих пригод.

Я пішла на кухню ставити чайник, Лізочка вмостилася біля вікна й почала малювати сонечко на запітнілому склі. І тут — тук-тук-тук у двері.

Дивно, бо ранок, ще навіть дев’ятої нема.

Відкриваю — стоїть жінка. Гарно вдягнена, з манікюром, у дорогому одязі, з легким парфумом.

— Добрий день, — сказала вона спокійно. — Мене звати Яна.

— Добрий день, — відповіла я обережно. — А ви до кого?

— До вас, — вона трохи підняла підборіддя. — Я тепер дружина Андрія, вашого колишнього чоловіка.

Мене ніби струмом пройняло.

— І що вам потрібно? — ледве вимовила.

— Та я просто хотіла повідомити, що ця квартира тепер моя. Андрій подарував її мені. Ви маєте два тижні, щоб виселитися.

Я аж присіла на табуретку біля дверей.

— Але як це? — кажу. — Він же сам казав, що ми можемо з донечкою тут жити до її повноліття.

— Він змінив рішення, — Яна подивилася на свої нігті. — До речі, я вже дизайнерів замовила, вони зроблять ремонт. Можете поки що збирати речі.

Я стояла, мов остовпіла. Хотілося або плакати, або крикнути.

Замість того я… запропонувала їй каву.

— Може, кави?

Вона засміялася:

— Ні, дякую, веселіться, поки можете.

Після її слів у квартирі стало якось холодно. Вона пішла, а я стояла в кухні, притискаючи до себе чашку з недопитим чаєм. Лізочка зайшла, обійняла мене за ноги:

— Мамо, хто це був?

— Та… тьотя прийшла, — прошепотіла я. — Не хвилюйся, все буде добре.

Хоч сама не вірила, що буде добре.

Того ж дня увечері прийшла Ліза Іванівна, моя свекруха. Ми з нею завжди були в гарних стосунках, навіть після розлучення. Вона на постійній основі приходила до нас раз в тиждень, гралася з онучкою, і мені допомагала.

— Доню, я принесу торт, посидимо, — каже. — Як ви тут із Лізонькою?

І я не витримала — все їй розповіла. Від першого слова до останнього.

Вона довго мовчала, покрутила ложечку в чашці, потім сказала тихо, але твердо:

— Це, звісно, його право, але я з ним поговорю.

— Не треба, — кажу. — Це вже нічого не змінить.

— Ні, доню, треба. Бо я свого сина знаю. Його не совість, а страх може вернути.

Вона встала, поцілувала Лізочку й пішла.

Я ще довго сиділа на кухні. Чай охолов, дитина заснула, а я перебирала в голові — що далі.

У мене робота в садочку, зарплата — копійки. Куди з дитиною піти? На оренду не вистачить, у батьків хата в селі — холодна, без води.

Сиджу, плачу, руки трясуться.

Минув тиждень. Яна не приходила, але я вже все зібрала в коробки. Навіть дитячі малюнки склала в одну папку.

Від кожної речі щеміло серце. Тут ми з Андрієм колись вішали фіранки, тут він перший раз тримав Лізочку на руках…

А тепер — інша жінка, інше життя.

У п’ятницю ввечері знову тук-тук. Відкриваю — свекруха.

В руках — папка.

— Сідай, доню, — каже спокійно. — Ось, подивися.

Я відкриваю, а там документи.

Право власності на квартиру. І моє ім’я.

Я не повірила.

— Ліза Іванівна, що це?

— А це, доню, правда, — усміхнулася вона. — Ця квартира від початку була оформлена на мене. Андрій просив, щоб я зробила на нього довіреність, бо не хотів платити податки, але я не зробила. От і добре, що не зробила.

Я сиділа, ні слова не могла сказати.

— Я переписала квартиру на тебе, — продовжила вона. — Бо бачу, яка ти мати, яка людина. І щоб ніхто тебе більше не гнав із дому.

Мене накрили сльози. Я обійняла її, не могла відірватися.

— Лізо Іванівно, я ж не знаю, як вам дякувати…

— Та не треба мені дякувати, — каже вона, — дякуй Богові, що дав мені розум.

Через кілька днів прийшов Андрій.

— Мамо, ти що наробила? — почав з порога. — Ти взагалі при своєму розумі?

— При своєму, звісно ж, — відповіла спокійно свекруха. — Це ти, сину, щось розум загубив.

— Вона тобі хто, щоб квартиру переписувати?

— Вона — мати твоєї дитини. І єдина, хто з усіх вас має серце.

— Мамо, ти зрадила мене!

— Ні, сину. Я тебе врятувала. Бо якби не переписала квартиру, тебе б уже перевіряли за махінації. Я все бачила — і ці “договори дарування”, і твої хитрощі з документами.

Він мовчав. Стояв, як побитий. Потім тільки кинув:

— Ти завжди була на її боці.

— Бо вона — людина, Андрію. А ти… ти просто колись забув, що значить любити.

Він грюкнув дверима й пішов.

А Ліза Іванівна тільки зітхнула:

— Я ще, може, й грішна, але совість у мене чиста.

Ми з Лізочкою залишилися в квартирі. Уже без страху. Яна більше не приходила.

Коли ми розставляли речі назад, донечка підійшла до мене й питає:

— Мамо, а тьотя Яна тепер не буде приходити?

— Ні, доню.

— То це тепер наш дім?

— Так, наш. Назавжди.

І вона так радісно підстрибнула, що я не втрималась — засміялася крізь сльози.

Потім до нас якось прийшла свекруха з пирогами. Ми сиділи, пили чай, а вона розповідала, як мала з молодості мріяла, щоб у її онуків було своє житло.

— Я вже стара, доню, — казала, — але хочу померти спокійно. Щоб знати, що ви з Лізонькою маєте дах над головою.

Я слухала — і всередині розливалося тепло. У мене таки золота свекруха, яких мало.

Минуло два роки.

Ліза Іванівна часто приходить, забирає внучку в парк, приносить пиріжки, які пахнуть дитинством.

А я нарешті почала жити без страху. Ми з Лізочкою облаштували її кімнату, посадили квіти на підвіконні, і щоранку, коли сонце ллється у вікно, я думаю:

“Боже, як добре, що є справжні люди.”

Іноді, коли ми з Лізочкою гуляємо в парку, я бачу здалеку Андрія. Він завжди зупиняється, дивиться на нас, але не підходить.

Може, шкодує. А може, боїться.

Я не тримаю зла. Бо, як сказала його мама:

— Краще мати чисту совість, ніж повні кишені брехні.

Тепер у мене — мир, дім і моя золота свекруха.

І щоразу, коли я думаю про те, як життя могло піти інакше, я дякую Богові, що послав мені в ту мить не багатого чоловіка, не удачу, не гроші, а — людину з великим серцем, яка не дала моїй доньці залишитися без даху над головою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.