fbpx
Життєві історії
Ми з кумою працювали на заводі в Польщі, разом знімали квартиру. Моє нове життя мені подобалося. Через кілька місяців перебування у Вроцлаві, я зустріла Івана. Але вдома мої наміри влаштувати особисте життя зрозуміли не всі

Мені 55 років, я давно вдова, вісім років тому не стало мого чоловіка.

Цю втрату я важко пережила, адже ми собі з чоловіком дуже добре жили.

Допомогли діти, які вже на той час були дорослими.

Всі ці роки я багато працювала, крутилася як білка у колесі: робота, будинок, чоловік, діти.

А потім, в один момент, все закінчилося.

Я відчувала спустошення, сум, невідомість лякала, подальше життя не уявлялося.

Два роки тому до мене приїхала моя кума, яка вже довгий час працює в Польщі.

Надя так захопливо розповідала про заробітки, що переконала і мене поїхати з нею.

Я погодилася на її пропозицію – хотілося трохи забутися і грошей заробити.

Ми з кумою працювали на заводі, разом знімали квартиру. Моє нове життя мені подобалося.

Через кілька місяців перебування у Вроцлаві, я зустріла Івана.

Він теж з України, але вже років двадцять живе у Польщі, має свій будинок, давно розлучений і живе сам.

Івану 61 рік, ми з ним спілкувалися майже щодня. Ми – як дві половинки одного цілого.

Після певного періоду наших зустрічань, Іван запропонував мені з’їхатися і жити разом.

Я не наважилася так відразу на переїзд, спочатку поїхала додому, дітям своїм все розповіла.

Вони у мене хороші, з розумінням поставилися до ситуації, сказали, щоб я робила як сама вважаю за потрібне.

Я була впевнена, що вони мене зрозуміють.

І син, і дочка вже мають власні сім’ї, живуть окремо.

Здала я свою квартиру, пакую речі.

І ось тут на сцену виступила рідня мого чоловіка. Особливо свекруха і зовиця.

Вони почали мене картати за те, що я на старості років надумала влаштовувати своє особисте життя. Казали, що я маю не про себе, а про дітей подумати.

Овдовіла я у 47 років. На той момент доньці було 26, синові 25. Дочка вже заміжня була, у мене вже й онук був.

– Ти маєш жити заради дітей та онуків! Їхніми інтересами, їхнім життям! Як ти можеш так?

Серця у тебе немає, як може взагалі жінка жити без дітей? – навіть зараз іноді вислуховую від рідні чоловіка, коли приїжджаю на Батьківщину відвідати дочку і сина.

Ми з дітьми з відеозв’язку спілкуємося, у них своє життя. А у мене своє.

Поки у мене все добре, Іван – чудовий чоловік: добрий і турботливий, мені цього дуже не вистачало.

Діти мене підтримують, і це головне, а родичі чоловіка вважають зрадницею.

Невже я і справді щось зробила не так?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page