Життя буває дуже непередбачуваним, спланувати щось важко і непросто рухатися в одній колії.
Нас на кожному кроці можуть чекати якісь перешкоди, якісь зміни чи новини, які нам доводиться пройти.
Тому не варто опускати руки, при першій нагоді, а сміливо йти до кінця, не втрачаючи віри і оптимізму у краще, лише так ми можемо побудувати щасливе життя.
Моє знайомство з Євою було, без перебільшення, найкращою подією в моєму житті.
Пам’ятаю той вечір, коли ми випадково зустрілися в кав’ярні – я тоді працював над проектом, а вона шукала вільний столик.
Її очі, як два синіх озера, одразу здалися мені найкращими в світі.
Перші місяці наших стосунків були справжньою казкою.
Я хотів щодня дарувати Єві квіти, робити подарунки, носити її на руках, аби тільки бачити ту променисту, яскраву та світлу посмішку, яка осяювала її обличчя, коли вона була щаслива поруч зі мною.
Одного вечора, сидячи на лавочці в парку, де ми часто зустрічалися після роботи, Єва промовила.
— Артеме, — прошепотіла вона, — я відчуваю, ніби ми знайомі цілу вічність. Все так легко з тобою мені, наче ми зустрілися дві долі.
— Це тому, що ти – моє повітря, Єво, — відповів я. — З тобою кожен день для мене – це свято.
Наші стосунки розвивалися на диво гармонійно.
Ми проводили години разом, розмовляючи про все на світі – про наші мрії, про плани на майбутнє, про дитячі спогади.
Кожен день був наповнений сміхом, ніжністю та глибоким взаєморозумінням.
Згодом ми разом відкрили невелику компанію з організації подорожей, і це ще більше зріднило нас, адже ми бачили один одного не лише вдома, а й під час роботи, що вимагала частих відряджень.
Це було ідеальним поєднанням особистого та професійного життя.
Все йшло напрочуд добре, але в глибині душі я розумів: така ідилія навряд чи зможе тривати вічно.
Життя завжди підкидає випробування, і я відчував, що одне з них наближається. І воно сталося у перший день мого знайомства з її родиною.
За кілька тижнів до того, ми з Євою їздили до моїх батьків. Це була незабутня поїздка.
Ми провели чудовий час на березі річки, де мій тато, Михайло, майстерно приготував шашлики, а мама, Світлана, співала українські народні пісні, які так любила.
Було багато жартів, зрозумілих усім, і атмосфера була надзвичайно теплою та привітною. Мої батьки дуже тепло поставилися до Єви.
— Євочко, люба, — говорила мама, — ти така світла дівчина! Як добре, що ти з нашим Артемом.
— Світлано Олексіївно, ви так мене прийняли, ніби я ваша рідна дочка, — відповідала Єва, а в її очах світилися сльози радості. — Мені так затишно з вами.
Батько, усміхаючись, додав:
— Ну, а тепер ти частина нашої родини, Єво.
Мої батьки прийняли Єву, на той момент ще мою наречену, як рідну доньку і душі в ній не чують до цього дня.
Ця зустріч зміцнила моє переконання, що сім’я – це найголовніше, і я був упевнений, що так само буде і зі мною в родині її.
Я не мав сумнівів, що сім’я моєї коханої Єви прийме мене так само тепло, як рідного сина.
Яке ж було моє здивування, коли я зрозумів, що мене чекає.
День знайомства з батьками Єви, Вірою Степанівною та Ігорем Петровичем, настав за місяць.
Ми приїхали до їхнього затишного, але дещо старомодного будинку, і одразу відчули напругу в повітрі.
Коли ми зайшли, Віра Степанівна зустріла нас на порозі, навіть не усміхнувшись. Її погляд був сухим і непривітним. Я одразу відчув цю холодність.
— Добрий вечір, Віро Степанівно, Ігоре Петровичу, — сказав я, простягаючи руку для привітання.
Віра Степанівна ледь торкнулася моєї руки, її погляд був байдужим.
— Добрий вечір, Артеме, — сухо відповіла вона. — Проходьте.
Ігор Петрович, навпаки, був надто спокійним, майже занадто тихим.
Він привітався зі мною кивком голови, і я відчув, що він не сміє вставити слова поперек, адже тоді йому довелося б вислухати дуже багато від дружини.
За столом розмова була важкою. Віра Степанівна майже одразу почала розпитувати мене про мою роботу, про мої доходи, про мої плани щодо Єви.
— То ви займаєтеся цим туризмом? — запитала вона з помітною ноткою недовіри. — А що, якщо бізнес не піде?
— Мамо, — втрутилася Єва, — Артем дуже талановитий. Наш бізнес процвітає.
— Процвітає? А я думала, що справжній чоловік має мати стабільну роботу, — відповіла Віра Степанівна, і її погляд знову зупинився на мені. — А ця ваша зачіска – вона ж зовсім не для ділового чоловіка.
Я намагався пояснити, що мій бізнес успішний, що ми з Євою працюємо разом, але здавалося, що все, що я говорив, лише підливало масла у вогонь її невдоволення.
Навіть мій оптимізм і спроби пожартувати були сприйняті в багнети.
— Мамо, будь ласка, — тихо сказала Єва, — Артем мені дуже подобається. І ми щасливі разом.
— Щасливі? — перепитала Віра Степанівна, здіймаючи брову. — Подивимося, наскільки довго це щастя триватиме. Життя – це не тільки подорожі та розваги, Єво.
Ігор Петрович лише мовчазно їв, іноді кидаючи на мене співчутливий погляд.
Що б я не робив, як би не старався, все було не так – від моєї зачіски до наших стосунків з Євою. Кожне слово, кожен рух піддавалися критиці.
Єва, бачачи це, намагалася мінімізувати спілкування з матір’ю.
На щастя, наш спільний бізнес, який потребував багато подорожей, давав нам привід часто бути відсутніми.
Час ішов. Наші стосунки з Євою зміцнювалися, незважаючи на постійне втручання її матері.
Ми згодом одружилися, і це був один із найщасливіших днів у моєму житті, хоча навіть на весіллі Віра Степанівна встигла зробити кілька зауважень щодо мого костюма та організації свята.
Але ми не звертали уваги – головне, що ми були разом.
А потім, через рік, у нас на світ з’явилася донечка – маленька Софійка. Вона була нашим сонцем, і її поява принесла в наше життя нове, глибоке щастя.
Я був у роз’їздах, адже бізнес вимагав постійної присутності, а Єва сиділа вдома з дитиною сама.
Це мене засмучувало, адже я їх майже не бачив. Сумував за вечірніми розмовами, за дитячим сміхом, за простими моментами, які складають сімейне життя.
Одного вечора, повернувшись додому після довгого відрядження, я застав Єву втомленою, але щасливою, яка колисала Софійку.
— Люба, — сказав я, — ти так втомлена. Може, нам варто подумати про няню? Ти ж не можеш все сама.
Єва зітхнула:
— Я теж про це думала, Артеме. Але моя мама. Вона буде проти.
— Ну, ми ж дорослі люди, — відповів я. — Нам потрібна допомога, і Софійці потрібна увага. Тим більше, тобі треба відпочивати.
Наступного дня ми вирішили обговорити це з Вірою Степанівною.
Ми відразу самі зателефонували їй.
— Мамо, ми з Артемом вирішили знайти няню для Софійки, — обережно почала Єва.
На іншому кінці запанувала тиша, а потім пролунав голос Віри Степанівни, сповнений обурення:
— Що?! Няню?! Ви що?! Я сама легко сидітиму з онукою! Ви що, не довіряєте мені?!
— Ні, мамо, справа не в цьому, — намагалася пояснити Єва. — Просто ми хочемо, щоб ти мала свій час, а в нас був хтось, хто допоможе, коли ми зайняті.
— Нічого мені не потрібно! — сказала Віра Степанівна. — Я ваша мати, і моя онука – це мій обов’язок! Я буду її виховувати!
Це викликало лише непорозуміння з її боку.
Якщо до цього я вислуховував докори тільки по телефону, то тепер вони стали цілодобовими і вже в мене вдома.
Віра Степанівна просто переїхала до нас, “щоб допомагати з онукою”, як вона сказала.
З кожним днем мені все складніше було змовчувати.
Вона встановлювала свої правила у нашому будинку: що коли їсти, як одягати дитину, коли купати.
Навіть меблі переставляла на свій розсуд.
— Віро Степанівно, — якось спробував я сказати, коли вона переставляла наші улюблені вази, — ми самі можемо вирішувати, як нам жити в нашому домі.
Вона обернулася:
— Що ти сказав, Артеме? Це ж для вашого ж блага! Я краще знаю, що потрібно дитині! Ти що, думаєш я менше знаю за тебе?
Додавалося ще те, що моя мама не могла бачитися з онукою.
Віра Степанівна, буквально, днювала і ночувала в нашій квартирі, встановлюючи там свої правила, і вхід туди був майже лише за запрошенням, а точніше з дозволу і особистої симпатії тещі.
— Мамо, — сказав я по телефону, — ви так давно не бачили Софійку. Приїжджайте до нас.
— Ой, синочку, — відповіла мама, — я вже стільки разів дзвонила Вірі Степанівні, а вона все каже, що Софійка спить, або ми кудись ідемо. Навіть домовитися про зустріч важко.
Я бачив, як Єва сумує від цієї ситуації.
Вона намагалася розмовляти з матір’ю, але це було марно.
— Мамо, ти ж розумієш, що бабуся Світлана теж хоче бачити онуку, — обережно казала Єва.
— А я не розумію, чому вона не може почекати! — відказувала Віра Степанівна. — Я тут, щоб піклуватися про дитину!
Після двох місяців подібного життя ми вирішили з дружиною трохи відпочити.
Ми розуміли, що нам необхідно побути вдвох, відновити сили. В якості відпочинку ми вибрали поїздку на море в Одесі.
Ми сиділи на кухні, коли Єва запропонувала поїздку.
— Артеме, я більше так не можу, — сказала вона. — Нам треба кудись поїхати. Тільки вдвох.
— Я згоден, — відповів я. — Але як ми залишимо Софійку?
— Я поговорю з мамою. Спробую переконати її посидіти з Софійкою тиждень без нас.
Я був скептично налаштований.
— Ти думаєш, вона погодиться? Після всього?
— Спробую, — її голос звучав невпевнено.
Минув тиждень підготовки до поїздки. Ми вже забронювали квитки та готель. Єві навіть вдалося досить швидко умовити свою матір сидіти тиждень з нашою дитиною.
— Мамо, ми так втомилися. Нам потрібен тиждень відпочинку на морі. Ти ж допоможеш нам з Софійкою?
— Ну заради вас, — пролунав голос Віри Степанівни, — я погоджуся. Але тільки на тиждень! І ви мені будете винні!
Я був здивований, відверто кажучи, адже мама моєї дружини дуже швидко на все погодилася.
Це було настільки незвично для неї, що у мене одразу закралися сумніви. Можливо, вона щось задумала? Я відчував, що це затишшя перед бурею.
І, як я і думав, за тиждень до поїздки, вона заявляє:
— Діти! Я тут подумала. — Віра Степанівна з’явилася в дверях нашої спальні, де ми збирали речі. — Софійці теж необхідний морський клімат! Фахівець в поліклініці мені сказав, що морське повітря дуже корисне для дітей! І ви їдете всі разом, а мене маєте взяти з собою в якості няні! Я ж вам потрібна буду!
Ми з Євою здивувалися обоє.
— Мамо, — почала Єва, намагаючись зберегти спокій, — це не гарна ідея. Ми хотіли поїхати вдвох, відпочити.
— Що значить “не гарна ідея”?! Я ж задля онуки! На відпочинку я буду наглядати за онукою сама, а ви собі займайтеся своїми справами! Я ж не буду вам заважати!
— Але мамо, — спробував я втрутитися, — це наш перший спільний відпочинок за довгий час. Нам потрібен спокій.
Теща звикла, що всі роблять так, як говорить вона, і зовсім нікого не слухає і не рахується з нами. Її погляд був непохитний, її голос не допускав заперечень.
— Це не відпочинок, — прошепотіла Єва, коли її мати вийшла з кімнати. — Краще б ми залишилися вдома.
Я кивнув. Цей “відпочинок” буде гірше робочих буднів.
Як можна переконати таку жінку залишитися вдома і дати нам побути наодинці і відпочити?
Вмовляння не діють, і, схоже, що цей «відпочинок» буде гірше робочих буднів.
Ми сиділи в розгубленості, розуміючи, що наша мрія про спокійний відпочинок вдвох руйнується на очах.
— Що робити, Артеме? — голос Єви був ледь чутним. — Як вмовити маму залишитися вдома з дитиною і дати нам спокійно провести час удвох цих 7 днів? Вона ж зовсім нікого не слухає.
Наступного дня ми з Євою сиділи на кухні, пили каву і обговорювали ситуацію.
— Я просто не можу повірити, що вона це зробила. Вона знає, як ми втомилися. Вона знає, як ми мріяли про цей відпочинок. Спочатку погодилася і ми розраховували на неї, а тепер, коли все сплановано і частково оплачено – відмовляється.
— Вона не розуміє нас, Єво. Вона хоче контролювати все і це робить, — відповів я.
— Але що робити? Скасовувати поїздку? — Єва підняла на мене очі.
— Ні в якому разі, — рішуче сказав я. — Ми цього так довго чекали. Ми повинні поїхати. Але без мами твоєї.
— Але як? Ти ж бачив, як вона реагує. Вона цього не пробачить ніколи.
— Хай як хоче.
Я відчув, що настав час для розмови, яка змінить усе.
Наступного дня, після обіду, коли Софійка спала, ми запросили Віру Степанівну на розмову.
— Мамо, — почала Єва, її голос був спокійним. — Нам потрібно поговорити про поїздку.
— А що тут говорити? — одразу перебила Віра Степанівна. — Я вже все вирішила. Ми їдемо всі разом.
— Ні, мамо, — продовжив я, дивлячись їй прямо в очі. — Ви не поїдете з нами.
В її очах промайнув подив, а потім – гнів.
— Що ти сказав, Артеме?! Ти мені забороняєш їхати на море?!
— Я нічого не забороняю, Віро Степанівно. Я просто пояснюю, як буде, — відповів я, зберігаючи спокій. — Ми з Євою планували цей відпочинок як час для нас двох. Нам необхідно відновити сили. Це наш час. І ми дуже цінуємо вашу допомогу з Софійкою, але тільки тут, вдома.
— Яку допомогу?! Я ваша мати! Я виховую свою онуку! А ви хочете мене залишити тут одну.
— Ніхто вас не залишає, мамо. Ми дуже вдячні за те, що ви погодилися посидіти з Софійкою. Але ми дорослі люди, і нам потрібно мати свій простір.
— Який простір?! Ви що, приховуєте від мене щось?!
— Ви будете з онукою, мамо, — сказав я. — Але вдома. Софійка залишиться з вами тут, у її рідному ліжечку, у звичній обстановці. А ми поїдемо на тиждень, а потім повернемося.
— Ні! Це моя онука! Я поїду з нею, їй теж на море потрібно!
Розмова тривала ще майже годину. Теща була незадоволеною, вона не розуміла нас, ображалася, плакала, казала, що ми не вдячні, у тому, що ми її не любимо.
Ми стояли на своєму: “Ми їдемо вдвох. Софійка залишається з вами”.
— Ну і їдьте! — сказала вона. — Залишаєте мене тут одну! Не потрібна я вам!
Ми так і нічого не вирішили, теща на своєму стоїть.
У нас з дружиною оплачений майже весь відпочинок, все розплановано, але теща нам зіпсувала всі плани.
Мати дружини ображається на нас, каже, що це не правильно, що ми самі їдемо, маємо їхати всі вчотирьох. Але ж ми хотіли вдвох відпочити, інакше немає чого їхати, адже нас там ті ж турботи, що й вдома, знайдуть.
Ми не знаємо, що тут робити: слухати тещу, адже вона ображається на нас, навіть спілкуватися не хоче, чи не зважати на матір дружини, а зробити так, як ми самі того хочемо?
Чому хтось, навіть, якщо це рідна мати, має псувати нам сімейне життя?
Як би вчинили ви на нашому місці?
Фото ілюстративне.
