fbpx
Життєві історії
Ми з дочкою домовилися, що я приїду до неї на Різдво. Але перед самим Новим роком вона мені зателефонувала і сказала, що у неї змінилися плани. Мені було дуже прикро, адже я вже налаштувалася їхати, тому вдома нічого не готувала

Моя єдина дочка Іванка вже десять років живе в Польщі, вона там працює, і додому зараз майже не приїжджає.

А я живу сама в нашому великому будинку в селі. Дочка спочатку трохи грошей присилала, я ремонт гарний вдома зробила за її гроші.

А тепер я розумію, що швидше за все вона додому вже не повернеться, тому їй нема сенсу вкладати гроші в наш будинок.

Я нічого не кажу, дочка тепер для себе мусить щось відкласти, а я на свою пенсію якось проживу.

Мені 62 роки, я давно вдова. Щоб я не була сама на свята, дочка ще на початку грудня стала кликати мене до себе в Польщу на Різдво.

На 25 грудня я не встигала приїхати, тому ми вирішили, що я приїду до неї після Нового року, і ми разом відзначимо 7 січня Різдво.

Квитки мала купити Іванка. Але 31-го зранку вона зателефонувала мені і сказала, щоб я не приїжджала, бо у неї плани змінилися.

Сказати, що я засмутилася, це нічого не сказати. Я ж нічого собі не готувала, сподівалася, що поїду до дочки, то ж навіщо щось додому купувати?

31-го під обід я зібралася з силами і пішла в магазин, щоб хоч продуктів трохи купити. На душі було дуже гірко. Я йшла по дорозі і плакала.

Згадувала як сама ростила доньку, часом собі у найнеобхіднішому відмовляла, аби лише у дочки все було.

І університет Іванка закінчила, я все оплатила. Але освіта їй не дуже пригодилася, вона працювала тут по спеціальності якийсь час, та зарплата була невеликою, тому вона і вирішила їхати в Польщу.

Іванка обіцяла, що це ненадовго і що вона обов’язково повернеться, навіть певний час гроші в наш будинок вкладала.

Але все вийшло зовсім не так і тепер я розумію, що мене чекають не тільки самотні свята, але і самотня старість.

Донька навіть не запитала чи маю я за що готувати ті свята. Тепер у неї свої проблеми, а мама якось непомітно відійшла на другий план.

В гірких роздумах я підходила до каси, як раптом мене хтось гукнув. У статечному сивочолому чоловікові я ледве впізнала Івана, своє перше кохання. Він дуже змінився, але очі залишилися все ж ті – сині і глибокі.

Ми зайшли у найближчу кав’ярню. Розговорилися, я розповіла йому про своє життя, а він мені про своє. З’ясувалося, що він вже 10 років вдівець, а єдиний син теж живе за кордоном.

Новий рік ми зустрічали разом, ми ввечері 31-го навіть встигли прикрасити вдома ялинку. На душі було тепло, а головне – не самотньо.

Я навіть пробачила доньку і на радощах сама зателефонувала їй 1-го числа. Розповіла їй про Івана, і про те, що ми вирішили жити разом.

Що тут почалося! Дочка мені сказала, що я геть розум втратила! За один день такі рішення не приймаються!

Вона проти того, щоб я приводила Івана в наш дім, каже, що тут є її частка і вона не хоче, щоб Іван жив в її будинку.

Від розмови з донькою мені стало ще прикріше! Не розумію, чому вона виросла такою егоїсткою.

Замість того, щоб порадіти за мене, вона влаштовує такі сцени! Вона ж точно знає, що додому не повернеться, і мене до себе не кличе.

То чому ж вона так проти, щоб ми з Іваном зійшлися?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page