fbpx

Ми з чоловіком вже немолоді люди, відклали гроші і вирішили поїхати до сина в столицю, поки ще маємо сили. Приїхали, син з дружиною взяли гроші та гостинці, нагодували нас. Вже вечір, а невістка нам постіль не стелить

Правду кажучи, мені, на сьогоднішній день, здається, що, можливо, я дуже відстала від сучасних людей, від сьогоднішнього молодого покоління – не тямлю нічого в сучасних звичаях та поведінці, напевно.

Образила, можливо, чимось свою невістку, довго не хотіла з нею спілкуватися після нашого візиту до неї, а зараз навіть не знаю – може вибачитися перед дружиною свого сина, щоб забути про цю всю провину назавжди?

Думки серед наших з чоловіком друзів і знайомих розділилися на дві сторони, ось і хочу на ваш розсуд розповісти свою історію: можливо, ми дійсно не праві? Але все ж якийсь внутрішній голос мені таки щось підказує, що права саме я, я б так не вчинила зі своєю родиною.

Почну свою розповідь з того, що з чоловіком ми живемо в своєму невеличкому будинку, на околиці маленького міста. Наш будинок – це будинок наших родичів та друзів, можна й так сказати про це.

Є у ньому спеціальна гостьова кімната, вона найкраща і найсвітліша у нас, а якщо приїжджає багато народу в наш будинок на чергове свято, ми можемо і свою спальню віддати рідним людям та друзям, влітку з чоловіком постелити собі на веранді на розкладачках, взимку – на просторому горищі старе ліжко стоїть.

У всякому разі, ми там спали, коли молодші були, зараз нам з ним обом за 60 років, та й гостей тепер не так багато. Але якщо раптом приїдуть, ми з великою радістю і щирістю надамо всім затишний нічліг.

У нас двоє синів. Молодший наш син живе недалечко біля нас, приїжджає до нас з родиною, допомагає. Старший наш син вже давно поїхав в столицю, має свою справу та займається нею, у нього там двокімнатна квартира, дружина та син. Вони два рази гостювали у нас, і, звичайно ж, були прийняті по-королівськи: найкраща кімната була лише для них, ліжко на перинах, завжди в чистеньких та свіженьких, свіжий та смачний сніданок на веранді, все як годиться.

Тільки ось з невісткою щось спільної мови ми все ніяк знайти не могли. Вона називала наш район селом, хоч це і не село, а околиця невеличкого міста, хоч з невеличкими, але чепурними будиночками, там просто приватний сектор нашого міста.

Нашій невістці абсолютно нічого не подобалося, ображалася на нашого сина, що вони не на море поїхали, а тут час свій так погано проводять, не так, як її всі друзі та знайомі. Їй не зрозуміти, що ми, взагалі батьки її чоловіка, і це візит до нас в першу чергу, як до батьків, а не просто відпустка.

І ось минулої осені ми вирішили приїхати до них в гості, ніколи ще не були у них, а оскільки вже не молоді, то вирішили свою гостину не відкладати на потім, адже мало що там буде завтра, можливо, вже й не зможемо поїхати більше.

Зібралися, сіли в поїзд і приїхали, заздалегідь попередивши своїх дітей про свій візит, що їдемо на тиждень. Прибули до них в 6-ій годині вечора. Приємно – стіл накритий, посиділи, поговорили. Ніби як пора спати лягати, але куди нам лягати спати – не зрозуміємо, сидимо, дивимося одне на одного.

Невістка тут відразу і каже: «Спати у нас тут ніде вам, ми на тиждень для вас орендували невеличку кімнату в готелі. Не дуже дорогий він, звичайно, але переночувати там є де».

Ми такі здивовані були з батьком обоє!

Кажемо: «Та навіщо, постеліть нам хоч на підлозі в дитячій, це ж тільки на ніч!». І онук просив залишити нас у нього в кімнаті, але невістка була непохитною: вже ми орендну плату заплатили за декілька днів вперед і до побачення! Поспите, мовляв, приїдете.

Син сів з нами в таксі, довіз мене з батьком. Я бачу, що йому трохи незручно через свою дружину перед нами, але ми з батьком тоді промовчали.

Готель той був як в радянські часи, нічого особливого там не було: душ і туалет спільний на дві кімнати з сусідами, в кімнаті два ліжка з тумбочками і старим телевізором.

Щось типу гуртожитку. ми навіть той телевізор не вмикали, зовсім настрій гарний у нас пропав. Якесь відчуття таке дивне було, наче не до рідних людей в гості приїхали, а на чужину якуь.

Поспали ми до ранку, якщо це можна так сказати, але снідати ніде, в кафе поряд – дорого для нас, там ціни ніби й не захмарні, але для людей нашого віку й недешево там.

Взяли ми з чоловіком за свій рахунок таксі, поїхали назад до дітей в квартиру. На нас часу нікому немає, всі на роботі, ще добре, що у онука канікули, вдень з ним час проводили. До вечора посидимо сімейно за столом, і знову нас відправляють в готель спати.

На четвертий день таких поїздок, ми придумали з чоловіком причину, по якій нам треба їхати додому, взяли квиток і поїхали. Я всю зворотну дорогу проплакала – так було прикро за своїх дітей!

Приїхали додому, все розповіли, як нас прийняли. Молодший син взагалі розсердився – подзвонив братові і посперечалися вони. Та й багато наших родичів були ошелешені такою гостинністю. А ось одні наші більш молодші за нас друзі сказали, що це нормально за сучасними столичними мірками, і нічого нам вередувати.

Не самі ж ми платили за номер! Ага, а за таксі туди і назад? Та й взагалі, ми ж батьки – ми своїм мамам і татам стелили на своєму ліжку, і спали на підлозі, і це я вважаю нормальним такі дії, це для мене правильно, виходить.

Але бачу, що люди зараз це вважають нормальним. І все ж якось мені соромно стало за свою поведінку – я ж після нашого візиту перестала толком з сином спілкуватися, тільки короткі дзвінки по справі і все. Можливо, вони образилися на нас за таку гостину?

Хочу почути думку людей тут – нормально чи тепер це: селити приїжджих родичів в готелі, тим паче рідних батьків? Чи варто мені вибачитися перед невісткою, адже я в відкриту тепер її ігнорую?!

Лише один раз мій рідний син запитав у мене, чи не ображені ми на них за ту поїздку, я відповіла ухильно, мовляв – як вони самі-думають?

Син нічого не відповів, якось так ми після того і закінчили нашу розмову. Передаю привіт тільки онуку, ім’я невістки навіть вголос вимовляти неприємно.

Більше до них не поїдемо, але якщо ви мене переконаєте, що таке гостинність зараз – це нормально, то я, хоча б, вибачусь. Не знаю, як правильно вчинити. Чи винна я в чомусь?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page