Ми з чоловіком 10 років живемо в місті, маємо двох дітей.
Нам, щиро кажучи, дуже допомагають батьки Миколи. Навіть трикімнатну квартиру, в якій ми живемо, вони подарували моєму чоловікові. Я дуже ціную їх допомогу, адже вони не заможні люди, тому розумію, скільки вони працювали на квартиру цю. Я не знаю, як би ми впоралися без них самі.
Батьки мої так і жили в селі, вони люди дуже прості, зовсім з маленьким достатком.
Минулого року не стало мого тата, мама залишилася жити одна. Зараз їй 65 років.
Відтоді, як моя мама живе одна, постійно просить мене, щоб я забрала її жити до себе, бо їй важко в селі і сумує за нами, каже, що зовсім не в радість усе. Пояснює, що біля нас їй би було краще, і з дітками допомагала б нам.
Я пояснюю мамі, що живемо ми з сім’єю в квартирі свекрів, а вони будуть не в захваті, коли ще й мама там оселиться. Я ще розумію, якби вона потребувала цілодобового догляду, аби старенькою зовсім була, але ж вона сама зараз трохи може щось робити.
Хата у мами маленька, навіть якщо її продати, то за ці гроші в місті нічого не купиш.
Я їй відмовляю, кажу, хай ще трохи поживе в селі сама. Вона ображається, а наступного дня телефонує знову і я слухаю те ж саме.
Сьогодні мама мені знову подзвонить ввечері. А що мені їй сказати? Чому вона не може сидіти в себе в селі.
Фото ілюстративне.
