– Мамин вчинок мене дуже засмутив, – розповідає Любов Василівна. – Тепер я навіть не розумію, як після цього з нею спілкуватися. А дочка взагалі повідомила, що у неї відтепер більше немає бабусі.
Любові Василівні 57 років. Вона має чоловіка, дочку Віту, 30 років, і внука Андрійка. Вони недавно відсвяткували своїй бабусі вісімдесятирічний ювілей.
– Мати давно живе одна, батька нема вже дуже давно, – розповідає Любов Василівна, – батько по молодості вживав оковиту, жити з ним було дуже непросто. Тільки мати жила за принципом, що в їхній родині ніхто ніколи не розлучався. Тому вона все терпіла, бо вважала, що чоловік має бути один раз і на все життя.
У самої Любов Василівни чоловік спокійний, позитивний, добрий. Тільки живуть вони все одно не дуже дружно. Вирішили завести лише одну дитинку. Швидше за все, виною тому квартирні проблеми. Спочатку знімали житло, потім назбирали на невеличку однокімнатну квартиру. Чоловік з іншого міста. З батьками жити не захотіли – думали всього досягти самостійно. Та й не вжилися б чоловік з матір’ю. Адже у неї складний характер, а коли батька не стало, то ще гірше став.
Через якийсь час вони змогли купити окрему квартиру, але з прохідною кімнатою. Тому дочка у них була одна. А мама Любові Василівни весь цей час продовжувала жити в двокімнатній квартирі.
– Ось виросте внучка, – думала вона, – вийде заміж, народить дітей, я до вас жити перейду, а їй віддам свою квартиру.
Внучка Віта вийшла заміж вісім років тому. Всі навколо вважали, що дуже рано, але не перечили. Просто зіграли скромне весілля, і почали допомагати доньці, яка вже на той час чекала дитину.
– Житло вони стали з чоловіком знімати, – розповідає Любов Василівна. – Бо мама якось перестала згадувати про те, що збиралася до нас переїжджати. Дочка жила на допомогу на дитину, а зарплати чоловіка ледь вистачало на орендоване житло.
Рідні чоловіка не допомагали синові, тому все лягло на плечі сім’ї Віти.
– Бігала я, – каже Любов Василівна, – від дочки до хворої матері. – Дочка допомоги зайвий раз не просить, але я ж знаю, як це, коли немовля на руках.
Через деякий час помітила Любов Василівна, що в молодих почалися негаразди. Ходили насуплені, майже не розмовляли. Питаю Віту, де чоловік затримується, а та лише посміхається і мовчить. Ні у вихідні його не застанеш, ні вночі.
Через якийсь час Віта разом з дитиною повернулася до батьків – чоловік пішов жити до іншої жінки, а Віті на декретні знімати квартиру не виходило.
– Звичайно ж, ми їх поселили. Діватися нікуди. Рідні ж наші. Та й немає провини Віти в тому, що чоловік пішов до іншої.
Тільки бабусі це дуже не сподобалося:
– Навіть не думай розлучатися з ним! – повчала вона Віту. – У нашому роду розлучень не було! Якщо вже такого вибрала, то тепер терпіти його потрібно.
Якщо він загуляв, то тільки з твоєї вини. Потерпи, рано чи пізно він повернеться. А якщо сам не захоче, то йди і благай, щоб повернувся. Ніякого розлучення!
Віта, зрозуміло, ні за ким не бігала. Коли синові виповнилося три роки, вони розлучилися. Жили ми всі разом. Адже потрібно ж доньці допомагати. На аліменти сильно не розженешся.
– Важкувато, – каже Любов Василівна, – ми переселилися в прохідну кімнату, а мати стала вимагати до себе підвищеної уваги.
– Я ж літня людина, а ти до мене всього один раз в тиждень приходиш. Віта теж забула про мене. Адже я вже насилу пересуваюся і сумки носити не можу з магазину, – скаржилася бабуся.
Ми з чоловіком вирішили це питання якось по своєму. Адже довго так тривати не може. Потрібно забрати матір до себе, а Віта з онуком нехай в її квартиру переїжджають. А якщо вона буде проти, тоді можна Віту з онуком до неї відправити. Ми запропонували мамі, нехай сама вирішує, хто куди переїжджає.
– А твою квартиру на Віту оформимо, – пропонуємо ми бабусі.
– Віті? Нізащо! Я ж попереджала – ніяких розлучень! А ви мене не послухалися. Так що я житло на Олежика переписала.
– Я ледь не впала, – розповідає Любов Василівна, – я не відразу зрозуміла, про кого вона говорить. Тільки потім здогадалася.
Олежиком називали племінника по лінії чоловіка. Вони колись давно спілкувалися, а останні років двадцять перестали. І мати про нього ніколи не говорила, а тепер вирішила на нього квартиру переписати. Замість дочки і внучки. Вони вже з дружиною 25 років в шлюбі прожили, і нічого. Так що я кому хочу, тому і заповідаю її.
– Ось нехай Олег тепер її і доглядає, – підсумував мій чоловік. – Він же порядний, не розлучений. Нехай вони її приймають. А ми тут самі будемо вирішувати, з ким жити, а з ким ні. Якщо надумаєш до неї їздити – я сам з тобою розлучуся. Другого розлучення вона точно не переживе.
– Вона мені більше не бабуся – зробила висновок Віта, – знати її не знаю.
– Вона, звичайно, неправильно зробила, недобре, – журиться Любов Василівна, – тільки я впевнена, що сторонні люди за нею доглядати не будуть. Вона ж це в договорі не прописала. Ось і не знаю тепер, як мені бути.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
