Не знаю, чи можна так казати, але моє життя не склалося через маму.
Я навіть часто думала, чи рідна я їй, бо так, як вона зі мною все життя поводилася, наштовхувало мене на думку, що я прийомна дитина.
З самого дитинства я не пригадую, щоб мама колись обіймала мене, чи говорила гарні слова.
Мене любила бабуся, мамина мама, і більше від нікого я тепла дитиною не отримала.
Моя мама з батьком розлучилася давно, тому постійно лише тим і займалася, що влаштовувала своє особисте життя.
До мене їй просто було байдуже. Добре хоч, що у мене була бабуся.
Я виросла, вивчилася, вийшла заміж, і привела чоловіка додому.
Зять моїй мамі теж не сподобався, тому весь свій гнів і незадоволення тепер мама виливала на нас з чоловіком.
Ми працювали, непогано заробляли, вкладали багато грошей в наш будинок, але мамі було цього мало, в її очах ми постійно були поганими.
Вона це говорила не тільки нам, але і всім сусідам і родичам. Хтось їй вірив і шкодував її, а хтось, хто нас знав, навпаки картали – мовляв, що ти хочеш, адже маєш таких добрих дітей.
Шість років тому мій чоловік поїхав на заробітки в Чехію, а згодом, через рік, я з дочкою теж подалася до чоловіка.
Мама тоді ще добре себе почувала, і дуже раділа, що ми нарешті з’їхали і дали їй спокій.
Закордон нам пішов добре, ми зачепилися за роботу, стали працювати, і навіть непогано заробляли.
Вирішили, що будем збирати собі на квартиру, бо повертатися в будинок моєї мами ми не хотіли.
А минулого року восени мама моя занедужала, лежала в лікарні.
Нам родичі зателефонували, розповіли, що з нею сталося.
Я відразу оплатила все лікування, перевела стільки грошей, скільки було треба.
Та цього виявилося замало. Мама тепер наполягає, щоб я поверталася додому.
Я у неї єдина дитина, і вона переконана, що це мій обов’язок – її доглядати.
Але я так не вважаю. Не знаю, чи можна так говорити, але я до цієї людини не відчуваю жодних родинних почуттів.
То чи зобов’язана я її зараз доглядати?
Що робити?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.