Я в Чехії більше 10 років вже, ми з чоловіком маємо сина та доньку. В Празі живемо.
Діти до школи ходять, ми непогано влаштувалися тут.
Я сама до того ніколи не була за кордоном, ми з чоловіком жили в Україні, в невеличкому містечку.
А якось на роботі йому зробили пропозицію їхати працювати за кордон, начальник обіцяв йому гарну посаду, хороший оклад і житло, на перший час. Мого чоловіка дуже цінували на роботі, тому обіцяли підтримувати на робочому місті.
Так ми й поїхали.
На чужині було дуже непросто, адже інші звичаї, інші закони, та й рідні далеко.
Чоловік весь день працював, був зайнятий, а я сиділа вдома з дітьми. Коли ми переїхали то їм було 2 і 5 років.
Загалом складно було, але квартиру нам надала фірма мого чоловіка, тому в матеріальному плані було легше. Хоча ми, особливо, зовсім не розкошували там, адже працював лише чоловік і нас утримував всіх, але не бідували, непогано жили, щиро кажучи.
Загалом, згодом звикли до такого життя і хоча сумували за рідними та домівкою, адже залишили вдома квартиру, яку здали в оренду, але згодом звикли до такого життя.
Добре подумали і з чоловіком вирішили, що ми бачимо своє майбутнє і майбутнє своїх дітей тут, в Чехії. Тому десь 6 років тому взяли тут чималу квартиру в кредит на 25 років, і досі виплачуємо її. Умови тут добрі, можна сказати, хоч виплати розтягнуті в часі, але загалом це краще, ніж орендувати чужу квартиру і платити гроші чималі, а так – свій куточок згодом матимемо.
А після лютого 2022 року ми стали своїм рідним допомагати чим могли, кликали їх до себе, пересилали їм гроші, передавали необхідні речі: генератори, різні ліхтарі, своїй двоюрідній сестрі я пересилала гроші постійно, вона лише мамою стала, а чоловік на захист пішов. Їхати вона до нас не хотіла, тому я допомагала їй чим могла, адже вони не хотіли покидати Україну, чекали повернення тата.
А тут кума моя напросилася з дітьми до мене. Хоча в неї чоловік вдома був і живе вона в Івано-Франківську, але просила приютити її на деякий час, бо боїться, мовляв, за дітей.
Ми з чоловіком відмовити їй не могли, а відразу до себе запросили. Допомагали усім чим могли, 2 місяці вони у нас жили. А потім ми знайшли їм сім’ю чехів-пенсіонерів, які погодилися впустити їх жити у свій будинок.
В будинку ніхто не живе, він раніше здавався в оренду. Пенсіонери ці люди заможні, у них і діти дуже добре живуть, часто подорожують усі, загалом, в них дуже цікавий спосіб життя і вони добре живуть.
Ми по оголошенню їх знайшли, вони шукали сім’ю з України, щоб допомогти, а як дізналися, що мама з двома дітками, то сказали, що навіть грошей брати не будуть, ще й допоможуть усім.
Я дуже допомогла кумі і вона з’їхала від мене. І так добре їй в тих людей живеться. Вони і її дітям купують подарунки, часто речі їм приносять якісь, купують продукти.
І вже більше року вони там живуть. Ті люди нічого їм не кажуть, мовляв, ти ж з малими дітьми, важко зараз у вас вдома, тому залишайся скільки потрібно буде.
кума вже й роботу знайшла, діти в школу ходять, щасливі.
А нещодавно мені сусідка батьків з України подзвонила. Ми з нею довго спілкувалися, а потім вона сказала, що кума скаржиться дуже на мене. Мовляв, що я залишила її і нічим з дітьми не допомагаю їм, їй чужі люди на чужині краще допомагають, ніж близька людина.
А мені так важко на дужі після таких слів.
Хіба я їй не допомогла? Вони 2 місяці в нас жили, ми з чоловіком купували продукти, за цей час ні копійки не взяли в них. А що я зараз для неї маю робити?
Їм дуже пощастило, ми їм таких хороших чехів знайшли, їм з ними добре. А хто мені допомагав, коли я сюди приїхала?
В куми й чоловік вдома, і дім є, іншим людям, які приїхали сюди тут набагато важче.
Стільки добра зробила людині і така подяка тепер. Хіба я їй мало допомагала?
Фото ілюстративне.
Шановні читачі, запрошуємо переглянути наші історії на Youtube.
Будемо вдячні, якщо Ви підпишетеся на наш канал.