– А чому ви самі працюєте? – гукає через паркан вдень у понеділок Галину Степанівну сусідка. – Я машину вашого Віктора бачила, адже він був у вас.
– Був, – знехотя погоджується Галина Степанівна, збираючи траву, яку косив на ділянці її чоловік, – але у нього, як завжди, часу немає. Сітку на паркані перетягнути обіцяв, але, напевно, з Михайлом самі будемо це робити.
Михайло Іванович – чоловік Галини Степанівни, хоч і має певні проблеми із здоров’ям, намагається бадьоритися, але займатися справами по господарству йому нелегко. Йому не легше, ніж дружині, яка теж 7-й десяток розміняла.
Але турботи в заміському будинку не чекають: кроликам треба трави, город вимагає догляду, огірки самі себе не зберуть, ягоди самі в банки не закриються. А так хочеться порадувати взимку онуків.
– Приїжджає Віктор регулярно, – пояснює Галина Степанівна, – але у нього для нас часу не має, Анна постійно допомоги з дітьми вимагає.
Віктор в сім’ї – єдиний син, одружився він чотири роки тому і досить пізно, зараз чоловікові 37 років. До одруження Віктор жив з батьками в трикімнатній квартирі, хоча у нього вже була власна однокімнатна квартира.
– Ну що ж, продамо, – вирішили Галина Степанівна з Михайлом Івановичем, коли почули новину: Анна дитину чекає, нарешті, з’явиться такий довгоочікуваний онук чи внучка, – свою трикімнатну квартиру продамо, купимо собі будиночок за містом і на двокімнатну вам додамо.
– За містом будиночок купували в селі, звідки ми з чоловіком родом, – продовжує Галина Степанівна. – Будинок великий, хороший, сарайчики різні. Підновили, освіжили ремонт. Ну і господарством обзавелися, тим більше, що Віктор з дружиною обіцяли допомагати, приїжджати, машина у сина своя була вже давно.
Майже рівно через рік після першого внука Олежика на світ з’явилася Софійка. Позапланово, але дівчинці в сім’ї були раді. Зараз малечі два з половиною й півтора рочку відповідно.
І син з родиною майже кожні вихідні до батьків приїздить: будинок просторий, повітря свіже, ягоди та овочі з куща, яйця свої, молоко козяче, Анна в декреті.
Тільки за цим всім догляд потрібен, а допомоги від сина практично немає.
– Тобто він дитину спати укладає, то дивиться, то годує, – каже Галина Степанівна. – Анна – молодшу, Віктор – старшого. Тільки він від дружини і дітей відійде, так Анна починає обурюватися, що вона вічно з дітьми одна, що їй важко відразу за двома дітьми, що Віктор зобов’язаний всі турботи про дітей з нею ділити.
– Я втомилася, – каже невістка, – я весь тиждень з ними одна, приїжджаємо до бабусі і дідуся і знову одна? Іван зовсім не займається дітьми. Віктор покірно повертається до дітей, люди похилого віку – до своїх турбот.
– А помінятися? – питає сусідка, – нехай би Віктор батькові пособив, а ти з одним з дітей?
– Не довіряє, – зітхає Галина Степанівна, – я, на думку Анни, і годую не так, і спати укласти нормально не можу.
– Ти дивись, яка вона, – обурюється співрозмовниця, – квартиру їм двокімнатну купили, могла б і проявити повагу і подяку.
Купили Ви квартиру синові, – відповіла на закид свекрухи Анна, – вона на ньому записана, за дарчою. Я Вас про квартиру не просила. І не просила, щоб ви купували будинок в селі, могли б з чоловіком купити собі однокімнатну в місті на гроші від продажу своєї трикімнатної. І жили б спокійно. І не було б важкої роботи, і допомога б по господарству не була потрібна б.
– Ну і не треба тоді приїжджати, – пропонує сусідка, нехай сидять в місті і купують все в магазині. Так і скажи, що толку від їхніх візитів?
Галина Степанівна лише зітхає:
– Та тільки ми з Михайлом тоді не побачимо ні сина, ні онуків. І тиснути на сина боюся: і так довго без сім’ї ходив, а тепер у нього двоє дітей. Анна ще надумає його кинути і до своїх батьків поїде з малюками. Як тоді ми?
– Поїде вона, як же, – усміхається Михайло Іванович, – від Вікторової зарплати, від квартири в місті. Виховували сина не так. Під каблук до дружини потрапив – пиши пропало.
Галина Степанівна сподівається, що з часом, коли підростуть онуки Віктору стане трохи вільніше і вони з чоловіком таки дочекаються і допомоги синівської, і турботи. Інакше, хоч продавай все і правда, повертайся в місто, в однокімнатну коробку.
Фото ілюстративне – vlasnyky-lviv.
