Наше життя з чоловіком життя ніколи не було простим. Коли ми одружилися, нам ніхто нічого не допомагав. Мій чоловік сирота, у нього в селі жила лише одна бабуся.
Моя сім’я була, м’яко кажучи, неблагополучною, я пішла з дому відразу після закінчення школи. Допомоги ні від кого ми не чекали. Жили ми тяжко, але якось справлялися.
Після весілля ми поїхали в село, звідки чоловік був родом. Тому що жити було ніде, та й із роботою тоді все було непросто. А в селі був якийсь дах над головою, робота та город.
Будинок, в який ми в’їхали, потребував капітального ремонту. Там і дах тік, і ганок обвалювався, і шибки не скрізь були. Якось на перший рік огородили та утеплили одну кімнату, де стояла грубка. На більше не вистачило ні часу, ні можливостей.
У цьому будинку ми прожили близько п’яти років. Поступово ми його облагороджували, але до хорошого стану все одно було ще далеко. Потім не стало моїх батьків. Мама пішла трохи раніше, батько через кілька місяців. Їхня квартира перейшла мені.
Відразу в’їхати туди неможливо. Ми з чоловіком їздили через день туди протягом півроку, щоби привести її в житловий стан. Двокімнатна квартира була така, що довелося міняти навіть підлогу та всю сантехніку.
На серйозний ремонт нам знову не вистачило грошей. Ми зробили найнеобхідніше і стали жити в цій квартирі. Життя налагоджувалося, донька підростала. Я розуміла, що нам потрібно більше коштів, тому одного разу ми з чоловіком поговорили і вирішили, що він на певний час поїде на заробітки, адже доньку треба вчити в інституті, та й про житло для неї подбати.
Мій чоловік їздить на заробітки вже 10 років. Дочка здобула вищу освіту, ми купили їй однокімнатну квартиру. Торік донька вийшла заміж та з чоловіком переїхали в подароване нами житло.
А ми з чоловіком нарешті сіли, видихнули, озирнулися і вирішили, що так жити більше неможливо. Хочеться вже пожити трохи краще, тому затіяли в своїй квартирі капітальний ремонт.
Витратили ми чималу суму, зате зробили повний ремонт квартири та оновили меблі. Робили з нуля і капітально все. Не самі, звісно, бригаду наймали. І нарешті наша квартира виглядає так, як нам мріялося – все новеньке, чистеньке, як нам завжди хотілося.
В принципі все було б добре, якби не реакція нашої дочки на це. Вона, коли дізналася про ремонт, а точніше про його вартість, почала говорити, що ці гроші ми практично викинули на вітер, а могли б їй віддати. Вони з чоловіком чекають дитину і скоро їм буде затісно в одній кімнаті.
– Ми собі багато в чому відмовляли все життя. Тебе ми виростили, вивчили, квартиру придбали. Чи можна нам трохи пожити для себе? – обурився чоловік.
Дочка заявила, що не чекала від нас такого вчинку.
– Мабуть, ремонт для вас важливіший, ніж онуки, – промовила дочка.
Пів року вона з нами майже не спілкується, звертається, якщо тільки дуже припече. Нам прикро, що дочка так відреагувала. Їй би порадіти за нас, а не влаштовувати сцени.
Ми вибрали свій комфорт, маємо право, зрештою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
