Я, напевно, з тих людей, яким пощастило мати бабусю і дідуся в селі. Хоч я народилася в місті, адже коли я з’явилася на світ, то батьки вже отримали квартиру від підприємства, але мої роки щасливого дитинства пов’язані саме з бабусею і дідусем в селі.
Мама з татом багато працювали, тато часто, ще й до того недужав, лежав в стаціонарі, тому мама не встигала справлятися і з роботою, і з домашніми справами, і з походами в стаціонар, і з нами з братом.
Тому до нас могла приїхати бабуся, коли це була зима і вона залишала усе господарство на дідуся, адже роботи в селі тоді було менше.
А, якщо це було літо, то батьки нас відвозили до бабусі з дідусем в село на все літо, і ми там майже.
Мої бабуся з дідусем дуже багато працювали: дідусь був трактористом, він в колгоспі тоді працював, а коли були жнива, то повертався майже вночі дуже натруджений. Ми всі його чекали, потім разом вечеряли і лягали спати.
Бабуся теж на фермі працювала, вона доїла корів, тому рано вдосвіта вставала і бігла до корівників, а коли ми прокидалися, то вона вже встигала повернутися і сніданок нам приготувати.
Ми з братом, чим могли, намагалися їм допомогти, але ми були ще малими, тому, звісно, особливої допомоги від нас тоді годі було чекати.
Та попри все, попри недоспані вечори і ранки, попри натруджені руки, попри вже давно немолодий вік, бабуся з дідусем приділяли нам багато часу.
Дідусь частенько зранку з братиком ходили до річки на рибу, мене він постійно брав з собою в неділю на базар, щоб купити мені якогось смаколика чи жменьку моїх улюблених цукерок, або лимонад.
А що вже казати про бабусині пишні пампухи, рум’яні пироги, вареники з ягодами та запашний хлібчик. А такий смачненький сир зі сметанкою, як в бабусі я не їла ніколи.
То був найщасливіший період в моєму житті, коли я з міста їхала в село і мені там так добре було, що й не передати. Здавалося, що бабуся з дідусем усю душу вкладають, щоб у нас було найщасливіше дитинство і так насправді було.
Коли їх не стало, для мене це було так, ніби я втратила частинку своєї душі, свого коріння, свого безтурботного і щасливого дитинства, яка вже ніколи не повернути, адже, приїжджаючи до них, навіть коли вже навчалася в інституті, мені здавалося, що я поринаю в дитинство і наче не змінилося нічого, лише бабуся і дідусь постаріли дуже.
Пішли вони дуже швидко, на жаль. Мама відразу продала хату, хоча я просила залишити її, але мене вони не слухали, мовляв, багато вкладатися в неї потрібно.
Моя мама з татом теж нас з братом дуже любили, але постійні життєві турботи забирали у них весь час і вони вважали за краще, нас відвести в село, щоб легше було і з роботою своєю справлятися.
Та мама моя зовсім не така, як була бабуся, на жаль.
Я вийшла заміж давно, живемо з чоловіком окремо в його квартирі. Маємо двох діток. Брат з дружиною вже чимало років живуть за кордоном, у них вже теж свій будинок у Польщі. Приїжджають вони зрідка, тому тих онуків мама з татом лише по відео бачать.
А моїх дітей, хоча ми близько від моїх батьків живемо, мама рада бачити лише на свята. Вони дадуть з татом їм по пару сотень гривень та й все на тому. Вважають, що вони добру справу зробили.
Ні, вони люблять і мене, і зятя, і наших діток, але допомагати зовсім не хочуть чомусь. Хоча тато вже 5 років на пенсії, мама теж вже рік, як вдома сидить, теж пенсію отримує, мають чимало вільного часу, але присвячують його більше собі.
Мої батьки кажуть, що мали важке життя, багато працювали і здоров’я їх підводить постійно, тому хочуть хоч на старості років пожити спокійно для себе. Мама іноді в гості до нас приходить, але, щоб вона колись спекла якогось пирога, чи вареників онукам зробила – такого ніколи не було. Може печива в магазині купити чи фруктів якихось, на цьому й все.
Коли ми з чоловіком в санаторій хотіли поїхати, просили їх з дітьми посидіти, мовляв, хочемо побути на одинці, на тиждень онуків до вас привеземо, приглянете за дітьми.
Що моя мама робила!
– Олю, ти що таке надумала? Я вже здоров’я того не маю, та й в поліклініку я записалася, а батько, сама знаєш, не справилася з дітьми.
Ще вона там щось говорила, я вже не пам’ятаю, загалом, назвала 10 причин, чому вона відмовляється. І, якби це раз, я б зрозуміла, але це завжди, одні лише відмовки.
Зараз згадую своїх дідуся і бабусю, які ж вони чудові люди були, хоча теж мали проблеми зі здоров’ям, але завжди нам раді були і ми ніколи не були для них тягарем. Я не можу зрозуміти. Можливо, хтось роз’яснить мені. Чому одні дідусі і бабуся з радістю за онуками дивляться, все готові зробити для них? А для інших – онуки тягар і вони зовсім не хочуть з ними проводити час?
Я розумію, що батьки нічим мені не зобов’язані. Але чому так відбувається? в чому причина?
Фото ілюстративне.
