Ми з чоловіком пів життя будувалися. Спочатку будинок для себе, а потім вирішили і для доньки теж збудувати, щоб коли вона вийде заміж, було куди чоловіка привести.
Мене зрозуміють ті люди, які знають, що таке будівництво роками. Це ти собі у всьому відмовляєш, новий одяг не купуєш, на відпочинок не їздиш, бо кожну копійку вкладаєш то в цеглу, то в цемент, то в пісок.
Та й з чоловіком ми майже не бачилися. Він постійно їздив в Чехію на заробітки. А я майстрів наймала, добре що хоч ще мій батько дуже допомагав.
Коли ми свою хату збудували і перейшли в неї жити, нашій доньці було вже 14 років. От ми і вирішили поряд з нашим ще один будинок звести – щоб Тетяна поряд з нами жила і не витрачала потім багато років на будову, як ми з чоловіком.
Живемо ми в селі, за сімдесят кілометрів від обласного центру, тут чудова природа – і ліс, і річка, і грибочки-ягоди. Такий собі рай на землі. Але чим старшою ставала дочка, тим частіше вона повторювала, щоб ми не вкладали всі гроші і всі сили в цей будинок, бо вона і так тут жити не буде, у неї інші плани на життя.
Я ж їй казала, що вона мало що розуміє, а потім ще й подякує. Та дочка після школи поїхала поступати в обласний центр, і після закінчення університету відразу влаштувалася на роботу. Вона у нас маркетолог.
Житла в місті немає, то Тетянка спочатку квартиру зняла. Я коли вперше до неї в гості приїхала подивитися як вона облаштувалася, то ледь не розплакалася. В тій квартирі ремонту сто років не було, все таке старе, страшне, не те, що в нашому будинку – все новеньке, світле і красиве.
Та повертатися в село дочка ні за що не хоче. Каже, що кар’єру там не побудує. Вона згідна жити в гірших умовах, аби лише в місті.
Я їй кажу, ти хоч би нас пожаліла, ми ж заради тебе у всьому собі відмовляли. А вона мені відповідає, що не просила нас про це. Більше того – попереджала, що жити там не буде.
А нещодавно Тетяна заявила, що якщо ми і справді хочемо їй допомогти, то маємо продати другий будинок і за ці гроші купити їй квартиру в обласному центрі.
Скажу відверто, ми не готові на такий крок, адже ми в той будинок вклали скільки своєї енергії і життєвих сил, що зараз впускати туди чужих людей просто рука не підніметься. І що робити, не знаємо зовсім – будинок є, а дочка без житла.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.