Ми з чоловіком пів життя будувалися. Спочатку будинок для себе, а потім вирішили і для доньки теж збудувати, щоб коли вона вийде заміж, було куди чоловіка привести.
Мене зрозуміють ті люди, які знають, що таке будівництво роками. Це ти собі у всьому відмовляєш, новий одяг не купуєш, на відпочинок не їздиш, бо кожну копійку вкладаєш то в цеглу, то в цемент, то в пісок.
Та й з чоловіком ми майже не бачилися. Він постійно їздив в Чехію на заробітки. А я майстрів наймала, добре що хоч ще мій батько дуже допомагав.
Коли ми свою хату збудували і перейшли в неї жити, нашій доньці було вже 14 років. От ми і вирішили поряд з нашим ще один будинок звести – щоб Тетяна поряд з нами жила і не витрачала потім багато років на будову, як ми з чоловіком.
Живемо ми в селі, за сімдесят кілометрів від обласного центру, тут чудова природа – і ліс, і річка, і грибочки-ягоди. Такий собі рай на землі. Але чим старшою ставала дочка, тим частіше вона повторювала, щоб ми не вкладали всі гроші і всі сили в цей будинок, бо вона і так тут жити не буде, у неї інші плани на життя.
Я ж їй казала, що вона мало що розуміє, а потім ще й подякує. Та дочка після школи поїхала поступати в обласний центр, і після закінчення університету відразу влаштувалася на роботу. Вона у нас маркетолог.
Житла в місті немає, то Тетянка спочатку квартиру зняла. Я коли вперше до неї в гості приїхала подивитися як вона облаштувалася, то ледь не розплакалася. В тій квартирі ремонту сто років не було, все таке старе, страшне, не те, що в нашому будинку – все новеньке, світле і красиве.
Та повертатися в село дочка ні за що не хоче. Каже, що кар’єру там не побудує. Вона згідна жити в гірших умовах, аби лише в місті.
Я їй кажу, ти хоч би нас пожаліла, ми ж заради тебе у всьому собі відмовляли. А вона мені відповідає, що не просила нас про це. Більше того – попереджала, що жити там не буде.
А нещодавно Тетяна заявила, що якщо ми і справді хочемо їй допомогти, то маємо продати другий будинок і за ці гроші купити їй квартиру в обласному центрі.
Скажу відверто, ми не готові на такий крок, адже ми в той будинок вклали скільки своєї енергії і життєвих сил, що зараз впускати туди чужих людей просто рука не підніметься. І що робити, не знаємо зовсім – будинок є, а дочка без житла.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
Популярні статті
- В неділю ми були у свекрів, непогано посиділи. Мені навіть на мить здалося, що свекруха і справді змінилася. Ми подякували, і пішли додому. Але вже біля машини я зрозуміла, що забула у них телефон, тому чоловік залишився, а я повернулася. Мені довелося почути розмову свекрухи з свекром, і я знову почула про себе багато неприємних речей. Першою моєю реакцією було щось їй відповісти, але потім я передумала
- В минулому році у мене був ювілей, 60 років. Прийшла мене привітати донька з зятем, принесли гарний подарунок – вишивану сорочку, яку я давно хотіла. А потім донька сказала, що нам поговорити треба. Я не відразу зрозуміла, про що буде йти мова, але донька пояснила, що хоче, щоб ми жили всі разом, тобто, щоб я переїжджала до них. Я погодилася, але дуже швидко про це пошкодувала
- Моя мама дуже любить моїх дітей, і гроші їм дає часто і солодощі купує. А от дітей мого брата, сина свого, недолюблює. На великі свята ми з сім’єю їздимо до батьків, я кажу мамі, що так не гарно, що треба їй і тим онукам допомагати. Та вона так не любить невістку, що навіть дивитися не хоче на дітей
- Про свою сестру я згадала, аж коли вийшла на пенсію. У мене ні чоловіка. ні дітей немає, правда є гроші і трохи майна. Лише зараз відчула, що залишилася сама на старості років, але я вважаю, що мене племінники мої повинні доглядати, діти моєї рідної сестри Ганни
- 3 роки тому я вийшла заміж. Ми з чоловіком живемо окремо. Тато з мачухою допомагають нам в усьому. Але я не можу забути той день, коли рідна мати прийшла до мене, а я була до неї холодна