fbpx

Ми з чоловіком, коли втратили житло, вирішили поїхати з дитиною жити в Київ. Усі нам говорила, мовляв нащо вам та столиця, там дорого все, їдьте в село, там зараз спокійніше, дешевше і легше живеться. Та я нікого не слухала і ми стали шукати квартиру в оренду

Ми з чоловіком самі родом з Херсонщини, на жаль, залишилися без житла, тому вирішили переїхати жити в Київ.

Ми мали донечку 3-ох рочків, заощаджень, особливо, не було, тому вирішили, що чоловік піде на роботу, а ми орендуємо одну кімнату.

Звісно, було багато людей, які докоряли нам – чому саме столиця, є маленькі міста і села, де можна жити легше і скромніше.

Та я все життя мріяла жити в Києві, мені подобається це місто, ми молода сім’я. Я, звісно, добре розуміла, що нашого житла вже немає, чи буде відбудоване воно і коли – невідомо.

Тому, якщо я хочу почати нове життя, то хіба не маю право обирати місто своєї мрії? Невже хтось хоче гірше для себе зробити? Так і ми – хотіли кращого майбутнього, тому вирішили розпочати наше життя в столиці.

Моїх батьків не стало давно, а чоловікові батьки самі поїхали жити до родичів, хоча в них є будиночок в селі у нас на маленькій батьківщині, та там неспокійно, родичі їх покликали в село на Вінниччині, а нам вже там місця не знайшлося, хатина невеличка.

Ми раділи за них, що так добре влаштувалися, адже стареньким людям краще буде в селі, тим паче, що вони жили в приватному будинку, ще й з родиною своєю вони гарно ладнають.

А ми орендували кімнату в однієї бабусі.

За оренду вона у нас просила 4 тисячі гривень. Хоча квартира на окраїні міста, але кімната світла, простора, ще й бабуся спокійна така. Вибору, щиро кажучи, у нас особливо не було, та й тягнути вже не було куди, тому ми мали цю кімнату за щастя, адже так хотіло все осісти на місці, щоб хоч трохи відпочити від постійних турбот та хвилювань.

З бабусею Галиною ми жили наче непогано. Чоловік знайшов роботу, став трохи заробляти, а я чекала, щоб донечка ще хоч трохи підросла, щоб влаштуіати її в садочок і самій йти на роботу.

А згодом я стала помічати, що бабуся мало собі купує їжі, у неї постійно порожній холодильник.

Встане рано, зварить яйце і поїсть його зі шматком хліба. Оце й весь сніданок.

В обід якийсь суп ріденький зварить, зрідка з м’ясом, а ввечері – печиво, чай та яблуко якесь. Іноді щось і прикупить для себе, але, в основному, нічого такого в її раціоні я не бачила нового, навіть масло не пам’ятаю, щоб вона купувала собі.

Мені було не зручно в неї щось запитувати, тому я лише обережно одного разу натякнула, чому вона так погано харчується, можливо має недобре самопочуття. Тоді бабуся Галина сказала, що донька її розлучилася 2 роки тому, сама виховує двох дітей, живе на іншому кінці місця в двокімнатній квартирі от і вона допомагає їй, як може.

Гроші за оренду їй віддає, а сама на пенсію в 3 тисячі гривень живе, а ще й в аптеку потрібно піти і речі собі якісь хоч купити.

Мені так стало шкода бабусю Галину, що я сказала, що готуватиму на нас усіх, щоб вона їла разом з нами, адже бачила, яка вона маленька і худенька, та ще й так погано харчується.

Відтоді я готувала страви на 4 людей, ми разом сідали снідати, обідати і вечеряти.

Згодом бабуся наче розквітла, адже хороше харчування значить багато.

А я раділа, що роблю добру справу, адже вона спокійна людина, не набридала особливо і не наглою вона була.

А тиждень тому бабуся Галина сказала, щоб ми платили за кімнату не 4 тисячі гривень, як раніше, а 5, бо їй доньці дуже важко, діти в школу пішли, на життя не вистачає.

Я така здивована була, що й словами не передати. І навіть справа не в грошах, а в людяності.

Та тисяча для нас нічого не змінить, після втрати житла я багато чого переоцінила.

Але я шкодувала цю людину, продукти зараз дорогі, але я з нею усім ділилася, правду кажучи, бабуся ніколи не нагліла, нічого не брала сама в холодильнику без дозволу, лише їла з нами те, що я насипала в тарілку.

Але, якщо доньці важко живеться, нехай маму візьме до себе в двокімнатну квартиру, а цю квартиру здає окремо за більші кошти. А то вона хоче за наш рахунок собі покращити життя.

Мені прикро після того добра, що я зробила для старенькою. Вже й готувати не хочу їй з таким відношенням. Образа якась затаїлася в душі. Наступного місяця потрібно вже 5 тисяч віддавати, а я не знаю, як бути.

Чи може я не права?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page