Мої діти ніяк між собою спільної мови знайти не можуть, чим мене дуже засмучують.
Я вже й не знаю, що мені робити, так мені прикро.
Ми з чоловіком живемо в селі, у своєму власному будинку.
Дітей у нас двоє – син і донька, обоє вже мають сім’ї, і по двоє діток.
Донька як вийшла заміж, то пішла жити до чоловіка. У зятя своя квартира є.
Син мій сам собі на квартиру заробив, і тепер їхня сім’я там живе.
Ми з чоловіком собі подумали, що у сина все добре, він чудово справляється – сам і квартиру собі купив, і машину, то ж нашої підтримки він особливо і не потребує.
А Ліля, донька, практично ж без нічого. Адже квартира, в якій вони живуть, то дошлюбна власність чоловіка. І в разі чого, вона ж на вулиці опиниться.
Не хочеться загадувати наперед, але ж в житті всяке буває. Дай Бог, щоб донька з зятем жили разом щасливо і до глибокої старості, але все ж, непогано було б і підстрахуватися.
От ми з чоловіком і вирішили, що оформимо дарчу на доньку, щоб вона себе більш захищеною почувала.
Перед тим ми з сином порадилися, чи він не буде проти, якщо ми так зробимо. Син сказав, що не проти.
Не знаю, навіщо він розповів про це своїй дружині, але невістці це дуже не сподобалося, і вона почала воду колотити.
Образилася дуже і на нас, і на мою доньку. Зателефонувала мені, сказала, що це несправедливо, що я доньці все віддала, виходить, сина я викреслила.
– Нікого я не викреслювала, – кажу. – Вадим сам погодився.
Невістка не вгавала:
– А що було йому робити, коли Ви його перед фактом поставили?
Після цього вони до мене в гості не приходять, і навіть не телефонують.
Я їх в неділю черговий раз до себе запросила, а невістка мені сказала:
– Маєте доньку, от собі з нею і сидіть, а нас не чіпайте.
От що мені тепер робити? Я ж хотіла як краще!
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
